3.2

– Ні, – слабко запротестувала Мела. – Ні! Демонологія заперечує саму можливість створення демонів! Можливо, за той час, що я… Може, за час, що минув після мого відходу, щось і змінилося, але… Звичайно, деякі маги працювали в цій галузі! Точніше, деякі маги займалися… Е-е-е, як би сказати… Загалом, розмноженням потойбічних сутностей. Але, наскільки я знаю… знала, – виправилася вона, – успіху не досяг ніхто. Демони… Ви ж розумієте, що в їхньому рідному світі вони – не демони, а звичайні люди. Нехай не люди – назвемо їх істотами. І коли наші маги висмикують цих істот у чужий світ, їхні тіла розпадаються. Стають енергією… За своєю суттю демон – розумний згусток енергії. Сильний чи слабкий – залежить від істоти, яка потрапила в пастку чаклуна нашого світу. Сильні демони можуть брати вигляд людини. Відомі випадки, коли вони цілком успішно вдавали людей. Але… Це все не те! Не можна просто взяти і створити розумну енергію! Тобто з енергією все елементарно, а ось розум… Ні, ні і ні! Розум не створиш, як не старайся.

– То перетворити людину на демона неможливо? – наполягав Ферн.

– Звісно, ні! – випалила чаклунка. – Людину…

Вона замовкла на пів слові і заплющила очі.

– Людину?.. – повторив демон. – Людину – що?

– Над людьми заборонено проводити незворотні експерименти, – прошепотіла Мела, – але щороку сотні ув’язнених гинуть під час випускного іспиту Академії. Такі дослідження могли потай проводитися. З огляду на протистояння короля і Сойла, вони мали проводитися!

– Чому це? – втрутилась я, бачачи, що для інших усе вже зрозуміло.

– Дракони теж потойбічні сутності, – з тим же незвичним спокоєм відповів Ферн. – За однією зі старих легенд, вони прийшли в наш світ, щоб звільнити демонів і повернути їх додому. Якщо Сойл виступить проти Треннана, ніхто не знає, як вчинять демони. Королю потрібні гарантії. Потрібні демони, не пов’язані з потойбіччям.

– Дракони – демони? – ось єдине, що до мене дійшло. – Найсильніші з демонів?

– Є така теорія. Кажуть, вони сильні настільки, що зберегли свої тіла, – несподівано долинуло від дверей.

Я з переляку сіпнулася, наступила собі ж на ногу і почала втрачати рівновагу. Щоб не впасти, довелося вчепитися в руку Ведмедика, що якимось дивом опинився поруч. Аристократику мої нігті не припали до смаку, і він зашипів, намагаючись вирватися. Я нарешті відновила вертикальний стан і відпустила його кінцівку.

Артан цього не очікував. Він хитнувся назад, розмахуючи руками. Кінчики його пальців пройшлися по спині розімлілої в теплі птиці, оченята-намистинки якої миттю розплющилися. Вона ледь помітно повела шиєю і примітила блискучу кулю. Товстий дзьоб кинувся вперед із несподіваною спритністю, об’ємна туша важко підстрибнула… І пролунав дзвін.

Тонкі уламки скла розлетілися навколо, печатка Академії згасла.

У дверному отворі стояла, злегка горблячись, Ів. За її спиною виднілася висока фігура людини в червоному камзолі. Такий носив Чиж, але я знала, що це не він. Ні, не знала – відчувала.

І не помилилась.

***

Кажуть, Творець відміряв кожному рівні порції везіння і невезіння. Якщо це правда, то за останні кілька годин усі залишки моєї удачі були витрачені, і тепер до кінця життя мені доведеться розплачуватися за черговий шанс на існування.

Незаконний демон незрозумілого походження. Заборонений ритуал, про забороненість якого Мела промовчала. Опальний утікач. Злочинниця-рецидивістка. Людина, що зрадила корону заради особистих цілей.

Зарлат рівним голосом перераховував наші гріхи, а у мене в голові крутилося одне: я давно знала, що цим усе закінчиться. Ми прибули в Тавенну як на розважальну прогулянку, поводилися недбаліше за малих дітей, не усвідомлювали небезпеки тих сил, з якими зіткнулися, вірили в те, що біда може трапитися з ким завгодно, крім нас… І догралися.

Від звинувачень тавеннський кат перейшов до покарання. Якщо вірити йому, окремо ми були дрібнотою, негідною шибениці. А от разом… Разом – це злочинне угруповання, і рудниками в Піщаних горах тут не обійтися.

Плавній мові чистильника акомпанував ледь чутний дзвін посуду – поки я сотні разів поспіль помирала від страху, Ів як ні в чому не бувало поралася на кухні.

У світлі тьмяної лампи обличчя Зарлата було ще грубішим, аніж за денного освітлення. Він сидів у одному зі скрипучих крісел вітальні і говорив, говорив, говорив…

Я, за звичкою, стояла біля вікна й думала про те, наскільки міцне скло, чи багато кат привів охорони і як далеко можна втекти серед зими у в’язаних шкарпетках і без верхнього одягу.

«До Осинки я б дісталася», – крутилась у мозку нехороша думка.

Ось тільки Осинка зараз крижана, плавати я так і не навчилася, а Ферн… Значно більше, ніж погрози Зарлата, мене лякала можливість того, що він не піде за мною.

– Як же хочеться спати, – раптом позіхнула Мела, перервавши просторікування чистильника про позитивний вплив групових страт на громадський лад. – Не можу більше… Або заарештовуйте мене швидше, або ходімо щось перекусимо…

Її очі були напівзакриті, дихання рівномірне, а голос настільки сонний, що на якусь мить я повірила, ніби вона говорить уві сні.