1.3

***

– Кажуть, на тракті з’явилися розбійники.

– Пограбували когось?

– Цілий торговий караван вирізали, найцінніше забрали, а решту спалили.

– Свідків немає?

– Дівчина якась. Вона на привалі за грибами побігла, а повернулася на попелище.

– Гриби? Які гриби під снігом?

– Якби вона була такою розумною, як ти, лежала б із перерізаним горлом.

– Пощастило…

– І не кажи…

– А де вона зараз? Рідня якась у неї є?

– Мачуха нібито. Але в дівчини дар, її гільдія магів збиралася забрати.

– Збиралася? А чому не забрала відразу?

– Та вона, кажуть, ненормальна. Розповідає дивні речі. Уявляєш, їй здалося, що караван спалив дракон. Чорний дракон! Це ж що треба пережити, щоб приплести самого, не проти ночі згадувати, Барра?

– Бідна…

– Ага…

– І куди її? В богадільню?

– Вона з тим магом, що першим натрапив на згарище. Він весь такий загадковий, але ясно, що дівчину знав раніше.

– То, може, це він їх усіх… Ну, це? Чаклуни – вони дивні. Хтозна, що у них на думці…

– Точно…

– Як його звати?

– Мені звідки знати? Він ще в дорозі. Повідомлення надіслав у гільдію, а ті відразу до нас. Кажуть, столичний…

– Столичний? Що він забув у Тавенні?

– Демонів шукає!

– Що?!

– Демонів, уяви собі!

– Їх же начебто викликають, а не ловлять?

– Він шукає тих, хто втік!

– Таке буває?!

– Еге ж! Чув, вони людьми прикидаються!

– Не обманюєш?

– Творцем клянусь!

– Тоді… Будь-хто може бути демоном?

– Наче так…

– І ти?

– З глузду з’їхав? Сам ти демон!

– А в пику?

– Я тобі як…

Нишпорки, що прибули разом із тавеннським чистильником і залишилися на морозі, напевно розповіли б іще щось цікаве. Королівський розшук знає найважливіші плітки, хіба ні? І що вони думають про нашу милу компанію? Напевно щиро дивуються, чому це їхній всевладний ватажок сам зазирнув до нас, а не наказав привести всіх у ланцюгах.

Ех, вони могли б розкрити мені очі на теперішнє життя Тавенни! Але… Ну так, вічно це «але»!

– Тає, ти де?! – покликала Ів.

До столу, звісно. Вона обожнювала всіх годувати.

Підручні чистильника теж почули її голос і притихли.

Я неголосно прокляла їх до десятого коліна і пошкандибала на кухню. Звичайно, я знала, що там мене чекає. І байдуже! Страхам потрібно дивитися в обличчя. Потрібно!

***

– Прекрасна погода, чи не так?

Я повільно кивнула у відповідь. Ішов уже другий десяток цих кивків, а я ще не зуміла поглянути Зарлату в очі.

Ми розташувалися у вітальні. Пили те, що, на думку Ів, було міцним чаєм, обмінювалися банальностями… Ми – в сенсі я, Чиж і тавеннський кат.

Чи правильніше: я і моє минуле?

Мені було неймовірно цікаво, чи пам’ятає Зарлат тих, для кого його власне обличчя стало останнім спогадом? Впізнав він мене, чи той день, коли ми з Ферном покинули Тавенну, загубився в його пам’яті серед тисяч інших? Чи правда, що тоді він приходив не по мою душу, а по зброю проти князя?

Язик свербів запитати хоч щось, але вдавалося тільки кивати.

Чистильник чекав. Він сидів, розвалившись у кріслі, і невідривно стежив за стрілками старого настінного годинника, з циферблата якого час стер майже всі позначки.

Ледь чутно клацнуло – настав полудень. Зарлат немов прокинувся. Підхопився, чемно розкланявся, поцілував мої пальці, потиснув руку колишньому учневі… Я не встигла перевести подих, коли почула його дзвінкий голос на кухні – чистильник рвонув туди з підозрілою жвавістю, поспішаючи попрощатися із сестрами.

«Або переконатися, що ніхто з нас не вирушив допомагати Ньельму пробуджувати серце дракона», – роздратовано подумалося мені.

Чом би й ні? Зарлат говорив, що не сумнівається в нашій відданості королю, але сказати можна що завгодно, і не обов’язково в це вірити. Відколи я маю покладатися на слова ката? У нього своя правда і своя мета.

Думаю, він охоче використав би кожного із нас, навіть любу йому Ів, якби був упевнений, що його не обіграють. Не спробують обіграти. Не ризикнуть обійти!

– Тож він на боці Сойла, – задумливо пробурмотів Чиж. – Кумедно… Коли я присягав на вірність королю, то й подумати не міг, що Зарлат одного разу зрадить те, заради чого живе. Ні, я не збираюся на нього доносити. – Він неправильно витлумачив мій здивований погляд і спробував внести деяку ясність. – Здається, у мене проблеми з клятвами… Напевно, я недостатньо вправний для королівського знака. – Кьерн глянув на свою срібну пластинку з ім’ям. – Вступаючи на таємну службу, я присвятив себе короні, але, хоч убий, для мене занадто багато речей важливіші за Треннана, якого я бачив раз у житті, та й то здалеку. Паршива з мене нишпорка, правда ж? – Чиж невесело посміхнувся. – Тільки костюм, карета і знак… По суті я – ніщо, я негідний серйозних справ. Яскрава вивіска, за якою нічого немає.