ЧАСТИНА 2. ГЛАВА 1.1. Реальний злочин?

Я заснула одразу, коли впала на ліжко, не зважаючи на те, з якого боку лежать подушки. Тавенна, Чорний Дракон, красунчик Ньельм і його пропозиція – все це вивітрилося з думок десь на порозі відведеної мені кімнати. Я бачила перед собою одну-єдину мету: дістатися до постелі раніше, аніж сон візьме верх. Навіть плани моїх супутників мене не цікавили, хоч я і встигла помітити, що в будинку нестерпно пахне свіжою їжею, Ів наче неушкоджена, а нишпорка спілкується з Мелою як ні в чому не бувало.

– Спати? Зараз? Якби я тебе не знав, то вирішив би, що ти жартуєш, – сказав «На добраніч» демон.

Наскільки я зрозуміла, більше ніхто перепочити не захотів… Ну й що? Справедливо розсудивши, що Ферн не дозволить мені залишитися осторонь від чогось важливого, я доручила справи насущні своєму другу і… заснула на ого-го скільки годин.

Мене розбудив незрозумілий шум. Чесно кажучи, я не відразу згадала, де перебуваю, і голосно обматюкала щурів, які посміли шарудіти поблизу ліжка. «Щури» підозріло швидко притихли.

Полежавши ще трохи в повній тиші, я виявила, що не можу повернутися до дрімоти. Було тепло і м’яко, фіранки створювали затишну напівтемряву, тривожні думки поки крутилися на краю свідомості, але чомусь знову заснути не виходило. Щось заважало. Я шкірою відчувала щось, що перешкоджало моїм бажанням. Не скажу, ніби це лякало, але сон випарувався остаточно.

Довелося висунути голову з-під ковдри. Озирнутись. Обурено зашипіти. Злякано пискнути. І, нарешті, запитати, якого демона Чиж приперся здихати в моєму товаристві.

– Тихіше, – шикнув він. – Зі мною все гаразд.

Гаразд? Відколи шкіра насиченого морквяного кольору вважається звичайною справою? Але нишпорка не хрипів, не смикався в конвульсіях і не кликав на допомогу. Можливо, він справді лише трохи перегрівся на осінньому сонечку.

– Я зараз усе поясню, – говорив напівпошепки Чиж. – Ти тільки не кричи, дуже прошу!

– Вона тебе зачарувала, – випалила я на одному подиху. – По-справжньому! Так, постривай-но… Що ти зробив із Ів?!

Боюся, цікавості в моєму голосі було більше, ніж обурення чи співчуття. Нишпорка це помітив.

– Нічого! – гаркнув він. – Не мели дурниць, княж… Тає. Все просто: вчора Мела попередила, що якщо я до вашого повернення зустрінуся з ким-небудь із таємної служби, то горітиму яскравим полум’ям.

– Отже, зачарувала. – Я не могла в це повірити! – А раніше вона не хотіла використовувати магію на людях! Чи ти для неї – не людина?

– Я сам про це попросив, – тихо сказав Чиж.

– Навіщо?!

– Щоб не зірватися, – він говорив зовсім спокійно, наче давно вже все обміркував. – Пам’ятаєш, ти казала, що наші долі схожі? Коли ти була розбалуваною княжною, я був безіменним приблудою, якого не визнавав навіть рідний батько. Коли ти втратила дім і ім’я, у мене з’явився той, хто подарував мені місце в суспільстві і безбідне майбутнє. А зараз ми обидва поставили на кін усе заради помсти. Тобі нічого втрачати, а мені інколи хочеться навіки забути про Тавенну і жити так, немов Ергел Жескар ніколи не існував. Я розумію, що це неможливо, однак… Не хочу ризикувати. Зараз ідеться не про мої примхи. Якщо я дам слабину, постраждають інші.

«Мені є що втрачати! Чому ти не вважаєш життя досить цінним? Нехай у ньому вже немає тих, хто готовий гори зрушити заради моєї усмішки, загалом воно мене влаштовує!» – хотілося прокричати йому прямо в обличчя.

Але я стрималася, лише скрипнула зубами і уточнила:

– Вранці ви обидва забули про заклинання, і тепер ти гориш неприродною засмагою? Чому? Все-таки надумав повернутися в команду короля?

– Зарлат тут. Розслідує викрадення тавеннської скарбниці.

– Га?! Коли ви встигли її вкрасти? – Чомусь у той момент сенс фрази «Зарлат тут» від мене вислизнув. – Це ж моє завдання! І як ви дізналися, де ключ?! Я вибовкала це уві сні?!

Кричати пошепки було важкувато, тому досить скоро я замовкла, щоб перевести подих, і це дало змогу Чижу прояснити ситуацію.

***

Приблизно тоді, коли ми мали честь споглядати молодого чаклуна з Драконівського комітету, до тавеннського чистильника особисто заявився тавеннський правитель. Не соромлячись пролити скупу сльозу, він повідав жалісливу історію про те, якими підлими бувають люди.

Ергел Жескар, бачте, влаштував великосвітський бал-маскарад для тих, хто, м’яко кажучи, був дуже далекий від вищого суспільства, а вони, скотиняки невдячні, його пограбували! В скарбниці не залишилося ні монет, ні коштовностей, ні артефактів. Злодії витягнули все, навіть дрібнички, що почасти падали за скрині.

Князь ридав гіркими сльозами, благаючи покарати винних і повернути скарбницю. Він не сумнівався: скрині і полиці спустошив хтось із гостей, список яких тавеннський володар охоче надав. На жаль, не повний – як з’ясувалося в ході слідства, багато запрошених або передали запрошення іншим особам, або викинули їх у смітник.

Яким способом хтось із гостей примудрився винести з палацу близько пів сотні мішків із монетами і купу об’ємних артефактів, Ергел Жескар пояснити не міг, але інших варіантів не пропонував.

Тавеннське відділення таємної служби взялося до справи. Кожен його співробітник розумів – вони нічого не знайдуть. Однак засумніватися в чесності князя? Тут, у Тавенні, це вважалося зрадою – якщо обвинувач не мав вагомих доказів.