17.2

– Не запросиш мене всередину? – Маг зробив рух до карети, але, оскільки у дверному отворі маячила я, не ризикнув сунутися напролом. – Ранок холодний… У-ух, якби я сказав комусь із наших, що наткнуся в Тавенні на саму сотку, ніхто б не повірив! Не дуйся! Визнаю, кидатися заклинаннями грубо, неввічливо і необачно, але після гулянки у князя я трохи захопився. До речі, й ти ж там була! Якби я не знав тебе пів життя, вирішив би, що це ти познущалася з кевійського вина. Знайоме закляття, правда ж? – Він змовницьки підморгнув, і у мене знову закралася підозра, що тиха чаклунка з Борсуків не завжди була невинним ягнятком. – Не хочеш зігрітися, сестричко? Ходімо! Посидимо, поговоримо про минуле…

Здавалося, Мела сумнівається.

– Взагалі-то мені більше до душі сьогодення і майбутнє… Знаєш, нумо справді побалакаємо. Якщо, звичайно, ти перенесеш нашого кучера в карету, займеш його місце і доставиш нас… Скажімо, в наш тимчасовий будинок. Домовились?

На ідеальній фізіономії Ньельма розцвіла чарівна усмішка. Він явно був задоволений. Незважаючи на зовнішню браваду, знатний чаклун жадав цієї розмови значно сильніше, ніж прагнув показати.

Але його щира радість залишила мене абсолютно байдужою. Я зустрічала людей на кшталт нього. Часом вони мені подобалися, часом ставали ворогами. І якщо вже я, визнаючи чиюсь привабливість, не відчувала симпатії… Справи були кепські.

Те, що через родовитого вискочку я витримала кілька страхітливих митей чистого страху, зіграло свою роль, проте це не було головним. А головне… «Головне» Ньельм, хизуючись силою, якраз затягував у карету.

– Слабак, – прокоментував презирливо. – На вигляд молодий і міцний, а витримки нема. Тендітна дівчина витриваліша. – Чаклун кинув на мене багатозначний погляд. – Звісно, я розумію, що одержимість, хе-хе, збільшує внутрішні сили, але він дійсно слимак. Як такого могли взяти на таємну службу? Не інакше, родичі допомогли.

«Як у твоєму випадку?» – крутилося на язику.

Можливо, вперше в житті я не могла змусити себе сміятися з чиєїсь слабкості. Щось заважало. Щось не дозволяло підтакнути Ньельму і сказати кілька гострих слів про Ведмедика.

Ні, я не жаліла баронського синка, не подумайте! В моїх очах він був останньою людиною, яка заслуговувала співчуття. Гаразд, нехай не останньою, але наш аристократик топтався наприкінці списку, а за минулу ніч взагалі опустився далі нікуди.

Якщо Артан сподівався, що його стерпна поведінка поліпшить моє ставлення до нього, то він серйозно прорахувався. Поки я носила ганчір’я, була для нього не інакше як голотою, а трохи вбравшись, перетворилася на людину? Може, хтось і застрибав би від радості, та мені ця безглузда ситуація лише діяла на нерви. Відколи красиві речі визначають чиюсь цінність? Тобто в моєму колишньому світі це вважалося істиною, проте шість років далеко від знаті показали й інші варіанти.

А цей… випещений у Рені чаклун! Та як він сміє говорити про те, про що й гадки не має? Онук очільника Драконівського комітету, що виріс серед слуг, які здували з нього порошинки… Скільки йому було, коли він отримав посаду, яку найвидатніші маги сподіваються обійняти в глибокій старості? Два роки тому… Двадцять? Щонайбільше – двадцять три або двадцять чотири. І що цей молокосос знає про страх?!

– Мила моя, я не розчув ваше ім’я, – здається, та частина пишномовної промови Ньельма, в якій він вихваляв мої принади, пролетіла повз мої ж вуха. – Ваші дивовижні очі ваблять мене в екзотичні землі Гаккапена, а…

– Будь ласка, припини, – зовсім не благальним тоном вимовила Мела. – Всі тут у курсі, що Гаккапен – безлюдна кам’яна пустеля. Слухати гидко…

Магічний виродок порівняв мої сірувато-карі очі з камінням? Я роздратовано відвернулася і залізла в карету, скориставшись можливістю пройтися ліктем по його ребрах.

– Ти ніколи не вміла слухати компліменти, сотко, – з жалем оголосив Ньельм. – Думаєш, важлива суть? Головне, щоб було гарно і… О, невже я намагаюся тобі це пояснити? Який жах! До речі, дорогенька, коли вам набридне ваша, хе-хе, одержимість, спокійно звертайтеся до мене. Сестричка підтвердить – у роботі з демонами я кращий за всіх!

Пам’ятається, зовсім недавно мене переконували, що одержимість – міф… Я глянула на незворушну чаклунку і прикусила язика. Якщо син Буревісників відверто брехав, що мене не дуже здивувало б, то чому Мела не поставила його на місце? Чи це вона недоговорює всієї правди? Але Ферн начебто теж визнавав, що демон не може заволодіти людиною…

«Ті, кого називають одержимими, або люди зі здібностями демонів, або демони, що прикидаються людьми», – якось так вчила мене наша чаклунка.

Я запам’ятала це! Запам’ятала, тому що четверту частину життя провела поруч із потойбічною сутністю, яка поводилась зі мною чи то як із неслухняною дитиною, чи то як зі звичайною дурепою. Відверто кажучи, спочатку я всерйоз побоювалася, що демон надумає захопити моє тіло і жити собі на втіху. Повна маячня, хіба ні? Однак у таке вірили і в освіченій Тавенні, і в забутих богами Лісах.

– У мене це на лобі написано? – невдоволено кинула я, сердячись через дурні спогади.

Ньельм розгублено змахнув довжелезними віями, заради яких будь-яка панянка пройшлася б розпеченим вугіллям. Хід моїх думок був йому незрозумілий.

– Ваша одержимість? – припустив він, виблискуючи настільки променистою посмішкою, що мені схотілося заплющити очі. – Повірте, моя чарівна пані, розумній людині неважко вловити відлуння сутності, чужої нашому світу.