Право на шанс

ГЛАВА 16.1. Давній друг

 

– Куди ти поділася? Я вже думав, тебе викинули на вулицю! Що за дивні зникнення? Зовсім розум втратила? Хочеш підняти весь палац?

Голос того, хто говорив, звучав знайомо, але я й не подумала обернутися.

Наближався ранок. Людей у залі помітно поменшало, та й ті, хто залишився, рухались як сонні мухи. І на мене накотилася незвична меланхолія… Я стояла біля замкнених дверей у сад, дивилася на небо, що почало світлішати, і понад усе на світі хотіла, щоб світанок не настав.

Звичайно ж, сонцю не було діла до моїх бажань. Воно вперто дерлося десь там небосхилом, погрожуючи будь-якої миті виглянути з-за обрію.

Ніч закінчувалася… Та єдина ніч, коли я могла побути… ні, не собою – кимось, зовсім трохи схожим на мене. Засвітла все стане колишнім. Повернуться турботи, що здаються зараз незначними, з’являться нові проблеми, вискочать із нізвідки неприємності… Прокляття, ну чому все коли-небудь закінчується?

– Тає, чому ти мовчиш? Щось трапилося?

«Навіщо мені розмовляти з тим, хто покинув мене одну в лігві гієн?» – з гіркотою подумала я, але вголос лише неохоче запитала:

– Як ти мене впізнав?

– Несподіване питання, – хмикнув Артан. – По-перше, жодна дівчина не одягне на бал сукню, яка висить на ній мішком.

Я повільно повернула голову і насупилася.

– Гаразд, не мішком, – здався Ведмедик, – але вона тобі завелика. По-друге, твоя зачіска… Та, якої нема. Знаєш, я не з консервативної сім’ї, проте мотивів жінок, які відрізають волосся, не розумію.

– Ти сам сказав, що мені треба підстригтися! – прошипіла я.

– Не до самих же вух! Та мені без різниці. Стривай, є ще «по-третє». Твоє відображення.

Я зціпила зуби і подумки прокляла свою необачність. Освітлений зал, темний сад… Артан напевно бачив, з яким виразом обличчя я вдивлялася в збляклу ніч. Ніколи собі цього не пробачу! І йому не пробачу! І цій нахабній чаклунці, що поки не з’явилася! І демону, який… Та начхати. Всі винні!

– А тебе де носило? – не те щоб мені й справді було цікаво, проте я хотіла почути його виправдання.

– Ховався.

У мене аж подих перехопило. Невже я поводилась настільки огидно, що його розпещена душа посоромилася моїх витівок?

– Не думаєш, що це перебір? Попросив би мене вгамуватися…

– Скільки разів? – як не дивно, баронський синок говорив миролюбно. – Наче на тебе є управа, крім кайданів… Але хіба я сказав, що ховався від тебе?

Перед очима замиготіли картинки одна яскравіша за іншу. Що він накоїв? Кого зустрів? Чому зник так надовго? Чи в безпеці зараз?

– Трапилася тут… Знайома, – рівним тоном продовжував Артан. – Гостроока матуся шістьох дочок вийшла підшукати своєму виводку пристойну партію. Вона точно мене не пропустила б, хоч у масці, хоч без.

– Не думала, що ти відомий серед матусь, Арі.

– Ми з її старшою дочкою ніби як заручені.

– А-а-а. – Я нарешті відчула цікавість до бесіди. – Не знала, що ти був заручений. Давно?

– Наскільки мені відомо, заручини ніхто не розривав, тому вони тривають і досі.

У мене відвисла щелепа. То он як чоловіки сприймають такі ситуації? Не дивно, що Ведмедик ховався пів ночі. На місці тієї жінки я б його по стелі розмазала!

– Ходімо. – Наш панич, що виявився нареченим, торкнувся мого плеча. – Погостювали, і годі. Тут майже нікого не залишилося, крім найстійкіших. Ми привертаємо зайву увагу. Не треба ризикувати, тим паче бал давно закінчився, а сад замкнено надійно, я перевірив.

– А Мела? – Зникнення чаклунки не йшло з голови. Звісно, вона могла зустріти когось з минулого і розважатися, та би мовити, самостійно, але мені в це не вірилося.

– Вона теж ховається, – сказав він буденним тоном.

– Від кого?!

– Від старого знайомого.

Здається, Артан і сам погано уявляв, кого уникає чаклунка.

Мене розібрав нервовий сміх. Це була Тавенна. Лігво князя, який підписав мені смертний вирок ще в моєму дитинстві. Місце, де я виросла. Палац, населений тими, хто міг мене впізнати і завершити бал на досить сумній ноті. Однак я веселилася всю ніч, а мої супутники, які не мали жодного стосунку до тавеннського минулого, сиділи десь по кутках, як миші.

– Чому мені не сказали? Ми б повернулись у той будинок, а завтра… Тобто вже сьогодні зайнялися б… Ну, тим самим.

Артан нічого не відповів, та й, відверто кажучи, відповіді я не чекала. Навіть якби хтось із них ризикнув увійти в зал, хіба я послухалася б? Можливо, спочатку, але точно не після розмови з Ергелом Жескаром.

Як би демон щодо цього не жартував, та совість у мене була. Нехай маленька, самозакохана і примхлива, однак мене вона влаштовувала і часом намагалася наставляти на шлях істинний. Наприклад, зараз вона відчайдушно волала, що час прислухатися до Ведмедика і покинути палац разом з іншими гостями, а не чекати, поки нас виженуть втришия.

Але мені так хотілося дізнатися, наскільки у князя кепські справи! Хоч би натяк якийсь побачити, підслухати випадкову розмову, наштовхнутися на підозрілу людину… Зрозуміти, врешті-решт, чому мене вважають мертвою і підшукують когось, кого можна було б видати за мій труп. Чи я заходила занадто далеко? Може, у Ергела Жескара просто змінилися смаки?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше