15.3

– Ой, Тає! А я тебе всюди шукаю! – Варто було лиш поскаржитися на байдужість княжих дармоїдів, і ситуація різко змінилася. – Ходімо швидше! – Пріта мертвою хваткою вчепилася в мою руку і потягла мене в протилежний кінець залу, до музикантів.

– Припини, – мляво заперечила я, – досить!

Але чаклунка і не думала до мене прислухатися.

– Там таке! – з придихом повідомила вона. – Не повіриш! Точно кажу, не повіриш, поки сама не побачиш!

Чому ж, я могла повірити у що завгодно, навіть у те, що Ергел Жескар Рьерр Тавеннський відвідає ним же влаштований бал. Потішити зайвий раз самолюбство не гріх.

– Хочеш, я тебе відрекомендую? – гаряче дихала мені у вухо Пріта. – А ти мене, га? Умовності будуть дотримані, і ми…

– Не хочу, – крізь зуби процідила я, щосили намагаючись вирватися з чіпких пальців не на жарт захмелілої дівчини. – Подивилися, і все. Нумо танцювати!

– Дурненька, – її язик ледве ворушився. – Тобі випав шанс привітатися з князем, а ти… Ех…

– Дякую, не треба. – Вдалося вивільнити руку. – Я дівчина скромна, знатних панів соромлюся… Щоб тебе!

Голови всіх гостей дружно повернулися до мене, навіть сам князь ледь помітно хитнув шиєю. Я вилаялася знову, цього разу мовчки, і висмикнула з пальців Пріти свій відірваний рукав.

– Прошу вибачення, – в тиші бурмотіння прозвучало як грім.

Гул натовпу відновився, музиканти затягнули слізну мелодію, чаклунка ображено пошкандибала до столу, Ергел Жескар повернувся до милої бесіди з якоюсь розмальованою фіфою в коротенькій сукенці феї… А я дивилася тільки на повелителя Тавенни.

Невже колись я називала його батьком? Зараз складно в це повірити… Чоловік із княжою печаткою на шиї здавався незнайомцем, і причиною тому була аж ніяк не старість. Я його забула. Дивно, правда? Я пам’ятала кожен камінчик палацу, бачила уві снах Зарлата, навіть обличчя того чаклуна з Лисиць залишалося в моїй пам’яті, а ось людина, яку я вважала сім’єю, геть стерлася зі спогадів. Там не було для неї місця, як сказала б Ів…

Невисокий чоловічок наблизився до князя і передав аркушик рожевого паперу. На обличчі тавеннського господаря виникла гримаса відрази. Він зім’яв записку, не читаючи, і кинув у завбачливо підставлену руку служниці.

– Спалити, – чітко розчула я. – І простежте, щоб…

Ергел Жескар різко замовк. Його виразні темні очі, що виділялись на збляклому, немов посипаною синюватою пудрою обличчі, дивилися на мене.

Я затамувала подих. Марнославство пристрасно бажало, щоб князя шляк трафив, і Ергел Жескар, промовивши наостанок: «Вона справді втопилась», вирушив у пекло. Розум вимагав, щоб я опустила голову і втекла геть. На жаль, була ще й цікавість…

«Впізнає – не впізнає, впізнає – не впізнає…» – безмовно повторювала я, витріщаючись на Ергела Жескара.

– Простежте, щоби жодна п’янь не запаскудила сад, – закінчив фразу він. – І дізнайтеся ім’я обірванки, – це прозвучало тихіше, але все ж цілком чітко. – Олітте, розпорядись, щоб їй вручили якийсь подарунок. Нагороду за найсміливіший костюм, або за оригінальність, або за увагу до проблем суспільства… Придумай що-небудь. Завтра вона має бути тут, причому в гарному настрої.

Олітт поблажливо окинув мене поглядом, потім змінився на обличчі й ще раз оглянув з ніг до голови.

«Так! Так! Так! Це я!» – «Знайшла чому радіти, дурна гуско!» – кричав внутрішній голос.

А тим часом я виблискувала п’яною посмішкою і підморгувала випадковим гостям.

Олітт повернувся і уривчасто, зовсім не як раніше, заговорив із князем. Його швидку мову розібрати було складно, проте різкі жести не залишали сумнівів: я йому не сподобалась.

Тонкі губи володаря Тавенни розтягнулися в зневажливій посмішці.

– Не сміши. Якщо ти побачив привида, то йди в храм. Запам’ятай: завтра ця дівчина має бути тут.

Олітт коротко вклонився і, пославши мені черговий неприємний зирк, подріботів до коридору.

«Нащо я їм?» – я, похитуючись, рушила до князя, щоб прояснити ситуацію.

Він помітив моє переміщення. Зобразив привітну усмішку, забувши стерти презирство з очей, навіть повітря над моїми пальцями чмокнув, щоб здатись люб’язним.

– Ви на мене так дивилися…

Голос скакав між важким придихом і відвертим хрипом, хоча спочатку я хотіла сказати щось на кшталт: «Твій час настав, нікчемний черв’яку! Я – та сама я, – прийшла за тобою!» і бридко розреготатися.

– Прекрасна леді, не ображайтеся! – Слова князя аж зависали в повітрі від надлишку меду. – Ваш вигляд незрівнянний! Який натуралізм! Яка сміливість! Як жива… Прошу вибачення, як справжня! Дозвольте дізнатися ваше ім’я? Смію припустити, ви – одна з наших молодих дарувань, майбутня опора Гільдії магів?

«Безрідна, але корисна?» – ледь не ляпнула я.

– Бачу, ви оцінили чудове вино із сонячної Кевії? – Ергелу Жескару не були потрібні мої відповіді. – Можливо, ви б погодилися розділити зі мною келих чарівного напою з далекого Паллару?

«Вперше чую про таку країну. Вона взагалі є, чи ти, отруйна жабо, її тільки що придумав?» – усе стало зрозумілим і ще огиднішим.