15.2

У Тавенні зберігалося серце дракона. Минулого року пронеслася чутка про те, що хтось планує розбудити Барра, і Його Величність вирішив особисто упевнитися в безпеці артефакту. Правителя чекав серйозний удар – як з’ясувалося, справжнього серця князь ніколи не бачив, а той камінь, що припадає пилом за замками в палаці, до дракона не має жодного стосунку.

Справу зам’яли (а як же інакше?), нишпорки заметушилися, чаклуни почали щось чаклувати… Ну а князь став посміховиськом.

Якщо вірити Ділбі, весь останній рік Ергел Жескар тільки і робив, що намагався відновити свій вплив. Є думка, що це весілля з тої ж, як-то кажуть, байки.

– Дорога моя дівчинко, невже ви не знаєте, хто наречений? – Брови вояки зійшлися на переніссі. – Він із роду Буревісників! Тобто сам він – Сокіл, але всі розуміють… кхм, кхм, кхм.

Гадаю, це мало щось означати, і якби голова не паморочилась, а думки не скакали як скажені коні, я б обов’язково згадала дещо важливе… На жаль, на той момент усю мою увагу поглинуло нехитре спостереження: Ведмедик кудись подівся!

***

Двері в сад були замкнені, і це мені не те щоб не сподобалося… Це наводило на роздуми, та й годі. Колись у сад пускали всіх гостей, тож навісний замок, що добре проглядався крізь стулки зі скла, здавався чимось чужорідним і навіть ворожим. Неначе Тавенні було що приховувати… Втім, мене замкнені двері не засмутили.

Подарувавши стражникові запальну посмішку, я без зайвих пересторог попрямувала до столу. На стіні за ним висіло якесь драпування, однак я знала: воно приховує не тільки камінь, але й альков, що колись був моїм улюбленим укриттям.

Мене чекало розчарування – там, у напівтемряві, виявилися дві найбільші статуї, що колись прикрашали зал. Дельфін серед хвиль і ворон на розбитому шоломі… Цікаве поєднання, хіба ні?

Вузенькі круті сходи вели в крихітну комірчину на другому поверсі, але через мармурову перешкоду потрапити на них було непросто – хвіст дельфіна перегороджував прохід знизу, а розкрите крило ворона заважало переступити його сусіда.

Я напружено озирнулася, вишукуючи спрямовані на мене очі. Начебто нікого… Люди відчули смак веселощів і, навіть дивлячись у мій бік, не звертали уваги на дивацтва.

Ризикнути?

Так!

Я увійшла в альков і поспішно опустила драпування. Прислухалася. Почекала деякий час і кинула виклик статуям.

Здавалося б, пролазити в отвір, який ширший за мене, принизливо, однак легко. Угу, звичайно! Коли мої ноги твердо стали на сходи, у ворона поменшало пір’я, а в маскарадного вбрання з’явилися ну дуже достовірні дірки. Про синці та подряпини навіть згадувати не варто – вони виникали з такою швидкістю, що я не встигала скрипіти зубами.

Тісний прохід вів у невелику, розкішно оздоблену кімнату. Колись тут було щось на кшталт вбиральні, куди я втікала крізь альков, щоб змінити вбрання і покрасуватися в новій сукні. Тоді більшу частину цієї комірчини займали дзеркала і вішалки.

Відтоді інтер’єр майже не змінився: я бачила ті ж дзеркала і той же одяг… Хіба що дзеркала знущально скалилися гострими зубцями розбитого скла, а кинуті в неохайну купу сукні служили наочною ілюстрацією того, яке значення мало моє життя в Тавенні.

Золотиста парча виднілася знизу купи. Я мимоволі потягнулася до неї, але, вже нахилившись, передумала. Навіщо ятрити душу? Мені була знайома ця річ – вбрання, яке я з фанатичною наполегливістю підбирала кілька місяців до дня свого повноліття.

– Може, й ті коштовності, що я носила, викинули на смітник? – у невеликому просторі сповнений злості шепіт звучав загрозливо.

Хотілося або завити, або що-небудь розтрощити. Думаю, якби в той момент поруч з’явився хтось із колишнього оточення княжни, я б зламала йому шию без питань і жалю.

– Тюхтійка! Їй же сказали позамикати всі двері… Мабуть, знову спостерігає за благородними панами крізь щілину. Ну й безмозка, га? А раптом якийсь молодик прошмигне до молодої пані? – вловила я ледь чутні слова і човгання.

«Стара!» – в перший момент стало страшно.

Вона збиралася замкнути мене тут, серед мого минулого? Хотіла змусити відступитися від… А до чого я, власне, прагнула, пробираючись у житлову частину палацу?

Думки ніяк не бажали зв’язуватися. Знайти Ведмедика? Мелу? Князя? А навіщо мені князь? Я йшла туди, куди хотіла. Нехай не за народженням, але цілих вісімнадцять років я була тут княжною. І якась служниця, що давно вижила з розуму, сміє мені перешкоджати?

Схоже, Пріту охоче взяли б на будь-яку виноробню: її пійло не просто перетворило мої мізки на інструмент незрозумілого призначення – воно збільшило мою безрозсудність у стільки разів, що мені не залишалося нічого іншого, крім як посміхнутися і кинутись у вир подій. Простіше кажучи, я попрямувала до дверей, за якими починалися покої княжої сім’ї.

Звук ключа, що повернувся в замковій щілині, подіяв як крижаний дощ.

Стара знову поскаржилася на недбалість молодих слуг і, ледь пересуваючи ноги, пішла геть.

«Зовсім постаріла… чому її не викинуть? Користі від неї…», – як не дивно, ця думка прозвучала в голові абсолютно чітко.