14.3

***

– Ти дурна, безтурботна чи довірлива?

– Напевно, всього потроху. А чому ти питаєш, Тає?

– Будинок таємної служби, Чиж, благословенне срібло і твоя сестра – що між ними спільного? Відповідь проста – вони зараз разом!

– І?

– Ти попросила нишпорку подбати про Ів!

– І?!

– Ти йому настільки довіряєш?!

– Ні.

– Тоді в чому справа, Мело?

– Він не зрадить.

У голосі чаклунки звучала напруга? Начебто вона говорила спокійно, проте я б поставила останню монету на те, що їй не хотілося відповідати на мої запитання.

– Чому? – Думаю, варто було б зупинитись, але незрозуміла скритність Мели лише розпалювала цікавість. – Зрадити легше, ніж заробити мідяк.

– Припини, Тає. Будь ласка.

– Просто скажи, і я припиню.

– Ти ж сама знаєш! – вона майже кричала. – Досить!

– Гаразд. Тоді поясни, чому ти не хочеш говорити про це.

– Тому що я себе за це ненавиджу! Задоволена?

Я невизначено кивнула, хоча тепер уже взагалі нічого не розуміла.

– Ти його зачарувала?! – виникла ідея. – Серйозно?! Ти це вмієш? – Мені б обуритися, та я захоплювалася. – Неймовірно! Справді зачарувала?

– Ні, – встряв демон. – Вона нікого не зачаровувала. Лиш невеличка пересторога… Не зважай, тобі це не загрожує.

Він хотів мене заспокоїти? Чи на щось натякав? Ех, скоріше б повернулися ті часи, коли ми знову зможемо розмовляти одне з одним без вивертів.

Потім на думку спала інша ідея. Ферн наполіг на тому, щоб супроводжувати нас хоча б до палацу. Його видимість, яка спочатку невимовно мене бавила, стала серйозною проблемою. Не тягати ж на собі подушку щоразу, коли ми виходимо в люди? Чи заплічний мішок, як пропонував Чиж? Погоджуватися, щоб демон ховався всередині мене, я теж не збиралася, нехай після деяких роздумів, підкріплених довжелезною лекцією про суть потойбічних істот у його ж виконанні, ця ідея не здавалася мені жахливою.

Аж смішно – Ферн, що завжди був моїм захистом, тепер сам потребував укриття. І йому закортіло піти з нами! Чи зі мною? Незважаючи на дрібні розбіжності, я знала – він ніколи не кине мене в небезпеці. До палацу демону не пройти… То від чого Ферн збирався захищати мене в дорозі? Чи не припускав він, що Мела має власні плани щодо мене, і бал тут зовсім ні до чого?

***

Магія існувала споконвіку, причому не просто існувала – була відома людям. Але коли Білий Дракон відкрив властивості благословенного срібла і почав його продавати, старі трудомісткі методи чаклунства поступово зникли.

Навіщо витрачати час на малопродуктивні збори, якщо можна намалювати заклинання, за необхідності додати кілька інгредієнтів, посипати все це срібним пилом і отримати гарантований результат?

Традиційні чаклуни Ренії не витримали конкуренції, але в далеких землях досі жили ті, хто творив магію без благословенного срібла.

– До звичайного срібла цей метал не має жодного стосунку, окрім характерного кольору. В невеликих кількостях він є скрізь – у землі, воді, рослинах, живих істотах, навіть у повітрі. По суті, стародавня магія ґрунтується на ньому ж, видобутому з природних матеріалів. Є припущення, що властивості благословенного срібла, отриманого з різних джерел, відрізняються, проте оскільки наразі єдине доступне джерело срібного пилу – Драконячі гори, цю теорію не поспішають перевіряти. Але шамани з півдня чаклують без допомоги Сойла, за що їх називають поплічниками нечисті і посланцями потойбічного світу.

Слухаючи нудні просторікування Мели, я ритмічно кивала головою і мовчала. Досить уже, наговорилась! Я ж просто запитала, чому чаклунка, яка збиралася вбратися чаклункою, має вигляд торговки амулетами з Заммену. Після цього мені в три голоси повідомили, що Заммен зник у минулому столітті, його землі стали частиною Кевії, а населення перебралося в пустелю. Замменські шамани колись славилися своїми вміннями на весь світ! І взагалі, хіба історія магії почалася з драконів?

Наче мені було цікаво! Я нишком розглядала вбрання Мели, пропускаючи повз вуха левову частку просвітницької бесіди.

Це було, м’яко кажучи, незвично. Не в поганому сенсі – ймовірніше, настільки екзотично, що поруч із нею я здавалась зовсім непомітною.

Нашій чаклунці дісталося те квітчасте непорозуміння, до якого у мене не дійшли руки. «Замменський халат» виявився просторим халатом завдовжки до колін, і до нього додавався широкий блискучий пояс із незліченними брязкальцями незрозумілого призначення. Доповнювали картину вузькі в’язані штани і капці з німими дзвіночками.

Поки Ферн щось торочив про кочові племена, які досягали Північного моря, Мела воювала зі своїм неслухняним волоссям. Наскільки я розуміла, вона хотіла заплести кілька тонких кісок і зробити невеликий пучок на маківці – як ті торговки, про яких нагадував її одяг. У якомусь сенсі їй це вдалося – принаймні косички розпізнати я зуміла. А пучок… Хм, не сумніваюся, столітня замменська шаманка ним би пишалася. Та й підфарбовані темною, майже чорною помадою губи і безпристрасний вираз обличчя не залишали сумнівів у тому, що особа, яка сиділа навпроти мене, до ринку точно не мала стосунку.