ГЛАВА 14.1. Мій бал?

***

 – Та-а-є! Та-а-є! – увірвався у свідомість шепіт, що стривожив серце. – Та-а-є!

Я жваво підскочила, готова дати відсіч будь-якій нечисті, яка посміла підкрастися зі спини. Коліна боляче вдарились об край стільниці, а руки ледь не скинули на підлогу дешеву глиняну миску, що чомусь стояла прямо переді мною.

– Кухня? Я що, заснула прямо на кухні? – У великому напівпорожньому приміщенні голос звучав незвично гулко.

Все правильно, декорації не змінилися. Пам’ятаю, я злегка охолола і все-таки виповзла з відведеної мені кімнати, щоб поїсти. Вигляд Чижа, що без тіні співчуття наминав смажену картоплю, різко приглушив голод, однак задерти підборіддя і гордо піти геть здалося мені дурницею. Він розмовляв зі мною як із дорослою, і я мала поводитись доречно.

– Не хочу їсти. З мене вистачило булочок.

Звісно, Ів мій тон проігнорувала і витягла з-під старої ковдри сковорідку, накриту кришкою із вм’ятинами.

– Чому ти не сказала, що прийдеш? Я б не закутувала картоплю… А так вибач, хрустіти вона не буде.

Тоді й з’явилася глибока миска, в якій я копирсалася, доки нишпорка не зник.

– Тут такий цікавий посуд, – як завжди, Ів не бентежило те, що я її не слухаю і лише зло шмигаю носом. – Дуже старий, аж раритетний, і видно, що ним не часто користуються.

Обшарпані стіни, плита з тріщинами, допотопний посуд, павутина в усіх кутках, кособокий стіл – може, комусь це і здавалося цікавим, а мене таке убозтво тільки дратувало.

Сестра чаклунки ще трохи поцвірінькала, розповідаючи, як правильно смажити картоплю, і теж пішла. Я опустила голову на складені долоні і залишилася сидіти, тоскно дивлячись на їжу. Пахла вона смачно, та їсти зовсім не хотілося. Не було настрою.

А потім… Я заснула?

– Могли б і нам щось залишити, – не надто ображено вимовила Мела, чий прихід вирвав мене із дрімоти. – Після такої холодриги апетит розгулявся.

«Очі розплющ! Там пів сковорідки, не менше!» – хотіла заперечити я, але глянула на плиту і проковтнула всі слова.

Ковдра, якою Ів укутала їжу, щоб зберегти її теплою, валялася на підлозі, кришка лежала на іншому кінці столу, а картопля… Картоплі не залишилося й на сміх.

«Що ж, Барр усіх забери, коїться зі мною?!» – я боялась запитати про це вголос.

– Час збадьоритися, Тає! – З-під підлоги просочився демон. – Зараз буде те, що не залишить тебе байдужою!

– Мела перетворить нишпорку на жабу? – Впевнена, Ферн чув нашу перепалку, проте не втрутився.

Боягуз! Жалюгідна потойбічна комашка!

– Ти збиратимешся на бал.

Я повернулась до чаклунки.

– Якщо не хочеш, не йди, – байдуже сказала вона. – Але я б хотіла оглядітися до того, як… До нашої справи.

– Ми й справді їдемо на бал?! – клянусь, я не вірила в це. – До палацу? Як?..

– У кареті, – голос Мели залишався серйозним, хоча очі начебто посміхалися.

– Хто нас туди проведе? – наполягала я, тимчасово забувши свої страхи про те, що мене обов’язково впізнають і… Точно, що зі мною буде? – Це родове гніздо князя, а не придорожня таверна!

– Ну, запрошення ми з Арі купили в одних милих людей…

– Купили? Хіба можна купити щось таке?

– Купити можна все, – вагомо заявила чаклунка, – навіть те, що не продають. Облиш, Тає! Сама розумієш, як це робиться. Вирішуй швидше. Звичайно, тобі там дивитися особливо нема на що, але я знайшла кілька суконь…

Сукні? Бал? Палац? Я знала, що погоджуся засунути голову в пащу леву заради цього. Невже я змінилася не так сильно, як вважала?

***

Про те, що життя несправедливе, я запідозрила під час підліткового протистояння з кузиною. У день мого повноліття це припущення підтвердилось, і відтоді світ постійно доводив мені його правдивість. Чому зараз мало бути інакше?

Лампа горіла нерівно, сильно коптіла, розкидала іскри. Її тьмяне світло добре висвітлювало хіба що стілець, на якому вона стояла. Речі, що лежали на ліжку, здавалися купою брудного ганчір’я з візка лахмітника. По суті, це й було ганчір’я… На жаль, чисте, а то у мене з’явився б серйозний привід для скандалу.

– І де ж обіцяні сукні? Де вбрання, гідне княжого палацу? Де одяг, в якому не соромно з’явитися на балу? Де?!

Гадаю, я сильно перегравала, проте вони самі напросилися! Поманили обіцянками як бездомну кішку ковбасою! Найприкріше – я, пустоголова, повірила. Нафантазувала собі казна-що, у фарбах уявила тріумфальну появу у вищому товаристві Тавенни, погодилася ризикнути заради ефекту. А ці, хай їм грець? Подільники! Запрошення вони купили, як же. Суконь надбали. На бал збираються. Ех, обдурили тавеннські спритники далеку від світського життя чаклунку і провінційного аристократика…

– Вибирай, Тає, – стримуючи сміх, запропонував Ферн. – Не блазнюй, мавпочко, таке вбрання тобі до смаку.

«Ми з демоном сміємося з Мели чи він знущається з мене?» – дивувалась я, підсовуючи стілець із лампою ближче до ліжка.