11.3

***

Давненько мені не доводилося прокидатись після полудня! З одного боку, повністю виспатися вперше за багато днів було неймовірно приємно, з іншого… Ех, поки я, розімлівши в теплі, спала без задніх ніг, мої супутники спокійно зібралися, пройшлися місцевими крамничками, поснідали… Ведмедик мав нахабство заявити, ніби він особисто залишив порцію юшки біля мого узголів’я! Навіть миску пусту показав і натякнув, що так підчистити залишки можна тільки язиком.

– По-твоєму, я собака?!

– Ну ти даєш, тітко! Звідки мені знати твій родовід?

Поки ми сичали одне на одного, Мела розмашисто писала довжелезне послання. Закінчивши, вона передала заповнений нерівними рядками лист Девії.

– Віддаси батькові. Читай, якщо хочеш. Там немає нічого, про що б ти не знала.

– А навіщо тоді це писати? – здивувалася дівчина.

– На те, що тобі він не повірить, – відрізала чаклунка. – У вас була уніформа?

Пансіонерка заперечливо хитнула головою:

– Тільки бляха з ім’ям. Ви… Ви хочете мене тут залишити? – Вона з обуренням підскочила до дверей. – Чому?! Ви ж самі говорили, що батько…

– Твій батько попросив забрати тебе з пансіону, в якому почали коїтися незрозумілі речі, – обірвала її Мела. – Ти сама бачила, Девіє, що цей ваш прибитий маг розшукав нас і збирається супроводжувати. Ми не можемо чекати твоїх, бо він зрозуміє, що справа нечиста, і не залишить вас у спокої.

Я знову гостро пошкодувала про свою несвоєчасну сонливість. Вільшанський маг тут? Переслідує пансіонерку? Стежить за нами?

– Не сумніваюся, директриса докладно описала йому нашу компанію, але Ів вона не бачила, – пояснювала дівчині якийсь план, суті якого я поки не вловила, чаклунка. – Моя сестра не вища за тебе, і зі спини ви цілком схожі. Віддай, про всяк випадок, свій знак! Жалак знає, де ми, кімната оплачена на кілька днів наперед… Загалом, ти залишаєшся чекати батька. Не забудь віддати йому листа! Ми відведемо мага подалі, і, якщо пощастить, він не зрозуміє, коли саме його надурили. Згодна?

Девія невизначено кивнула, в її очах читався сумнів.

– А пані Рітія? Директриса? Вона зустрічалася з батьком, та й записи веде скрупульозно…

– Пані Рітія після твого від’їзду ні з того ні з сього захотіла переглянути папери і випадково впустила їх у камін, – крижаним тоном повідомила Мела. – Якби вона була менш хитроза… хитромудрою, нічого такого з нею не сталося б.

– В якому сенсі? – придушено прошепотіла я, вражена думкою про те, що хтось може непомітно колупатися в мізках інших. Та не просто хтось – моя магічна сусідка!

А якщо вона й мене спонукала на дивні дії? Наприклад, змусила маскуватися під товсту літню обірванку? Дурниці, хе-хе… Тітка в лахмітті була ідеєю Ферна, і я її схвалила, оскільки нікому з моїх тавеннських знайомих ніколи в житті не спала б думка про те, що їхня досконала княжна опуститься до такого знущання над собою.

– Я тут ні до чого. Це гільдійський маг кричав увесь ранок, звинувачуючи Чижа в перешкоджанні слідству, незаконному впливі на підданих корони і навіть у колекціонуванні демонів із унікальними здібностями. Добре бідоласі тоді дісталося. Сподіваюся, він прочухається до того, як… та забудьте. До речі, його голос здається мені знайомим. Усе нормально, Девіє. Директриса вирішила бути хорошою для всіх і знищила папери, таємна служба не підтримала мага, твій батько скоро буде тут. Відпочивай поки.

Пронизливо скрипнули двері, пропускаючи всередину нишпорку, від якого відчутно віяло морозом.

– Готові? – поцікавився він. – На вулиці кажуть, трактом повзе великий торговий караван. Я візьму речі.

Легко, наче взагалі не відчуваючи ваги, Чиж підхопив непідйомні сумки сестер і вислизнув у коридор, ледь не збивши з ніг невисокого кучерявого чоловіка в хутряній шубі до самої підлоги, який відчайдушно намагався заглянути в нашу кімнату. Артан без зайвих нагадувань прихопив трикляту клітку з незрозумілою істотою і попрямував за нишпоркою.

– Що це?! – почула я крик пана в хутрі, по дорогих чоботах якого безсоромно потоптався високородний нахаба. – На заїжджих дворах Вільшані заборонено тримати домашніх тварин!

Судячи зі звуків, він поривався заглянути під щільний шматок тканини, що вкривала клітку. Якщо вірити Мелі, покривало було необхідне, бо птаха боялася холоду і протягів. За словами Ів, з відкритою кліткою нас би не пустили ні в один пристойний заклад. Ну а гільдійський маг (впевнена, то був саме він!) поводився так, немов розраховував виявити за тонким дротом саму дівчинку-втікачку.

– Заберіть руки від сови, – в голосі баронського синка прозвучав незвичний метал. – Негайно.

Я ледь помітно зіщулилася, радіючи, що мене наш аристократик лякав тільки пихою і зарозумілими випадами. Власне, його зарозумілість дратувала, а не лякала, але цей новий тон, спопеляючий погляд світло-блакитних очей, крива посмішка… Невже Ведмедик міг бути таким серйозним?

– Ів, не забудь шарф, – розпорядилася чаклунка. – Очі залиш. – Вона засміялася. – І бляху причепи на видне місце. Я згадала цього мага, він любить усе очевидне. Тає, як твоя подушка? Ферне, ти впевнений, що зможеш втриматися в такому невеликому просторі?