10.3

***

– Княжна виходить заміж післязавтра, – задумливо промовила Мела, бовтаючи ложкою у мисці гарячої юшки і непомітно оглядаючи заїжджий двір, де ми зупинилися. – Варто було б поквапитися…

– До князівства щонайменше два дні шляху, а Тавенна й ще далі, – меланхолійно заперечив Артан, наминаючи свіжий (тільки з печі!) хліб. – Та й який у цьому сенс? Все одно ти не змусиш того професора забрати мене до столиці.

– Хтозна, – чаклунка нарешті взялася за їжу, тому її голос звучав невиразно і якось по-домашньому. – Після церемонії теж будуть святкування. Чому б не спробувати?

– Ти серйозно?! – Ведмедик ледь не вдавився. – Ти готова попросити його про послугу?! Але навіщо, якщо у нас тепер інші плани?

Мела підняла голову і глянула йому прямо в очі, її щоки злегка почервоніли.

– Арі, скажи чесно: тобі до вподоби те, що відбувається зараз?

Арі?! Відколи баронське кодло стало для неї «Арі»? Тільки до всіх доброзичлива Ів величала сина шляхетного роду зменшувальним ім’ям. Для інших він був або Артаном, що звучало найбільш нейтрально, або (зазвичай поза очі, проте не в моєму випадку) Ведмедиком.

– Хотілося б, звичайно, сидіти всередині повоза, але ж ніхто з вас не вміє по-людськи правити кіньми… Одним словом, не скаржуся, – ретельно прожувавши їжу, відповів Артан. – А мав би?

– Ти єдиний із нас, хто може повернутися до нормального життя якщо не в Рені, то в Борсуках.

– Тому що я не зрадлива нишпорка, не безробітна чаклунка і не божевільна тітка? – блиснув білосніжною посмішкою наш панок. – Нормальне життя в Борсуках – гарно звучить, га? Наче в Борсуках є це нормальне життя!

– Мені там подобалося, – сама не знаю, навіщо я втрутилась у їхню розмову. – Люди в Підліссі добрі.

Світлі брови баронського синка злетіли в удаваному здивуванні.

– Я теж із Підлісся. Виходить, ти вважаєш мене добрим?

– Звісно. – Моє кисле обличчя різко контрастувало з медом у голосі. – Ти найдобріший із усіх самозакоханих зарозумілих виродків, які траплялися на моєму шляху!

Ворота заїжджого двору голосно стукнули. Був пізній вечір, зовні бушувала хуртовина, навіть сторожові собаки поховалися і не подавали голосу… Кого принесло в таку пору? Я чула сердите бурмотіння господаря, що порався із замком на вхідних дверях, тихі прокльони господині, що спішно прибирала кімнату на другому поверсі, човгання старої служниці… Схоже, цієї ночі ми ділитимемо дах із непростими сусідами.

– Не варто було залишатися в місті, – тихо вимовив Ферн. – Нишпорки вже розібралися, що дали маху, і почали пошуки.

– Вони лише зрозуміли, що їх випередила інша… е-е-е, пошукова група, – хмикнув Чиж. – Конкуренція є всюди. Стривайте, а з ким я розмовляю?!

Він схопився на ноги і диким поглядом обвів просторе приміщення, заставлене порожніми столами. Світло самотньої лампи не досягало темних кутків, але й без того було зрозуміло: крім нашої компанії тут нікого немає.

– Зі мною, – з не меншим здивуванням відповів демон.

– Хто ти? – Нишпорка швидко себе опанував і знову опустився на лаву, що скрипнула під його вагою. – Горезвісний Ферн?

– Ага…

– І чому я тебе чую? – в тоні Чижа з’явилися войовничі нотки.

– Гадки не маю!

– А чому тебе чую я? – долинуло від Артана. – І чому служниця так дивно на нас коситься?

Чаклунка відсунула недоїдену юшку і недбало кинула ложку на стільницю.

– Пожартували – і досить. – Її погляд блукав десь поверх голів чоловіків, що сиділи спиною до дверей. – Час спати.

Я силкувалася розгледіти що-небудь у напівтемряві, та мені це не вдалося.

– Ходімо, – з притиском промовила Мела. – Остання пляшка явно була зайвою.

«Що?! Та ми ж пили компот із сухофруктів!» – заперечила б я, якби решта учасників застілля слухняно не підвелися і не потопали в кімнату до сестер і Девії.

***

Жила-була одна багата дівчинка, і все в її житті йшло як по маслу, поки не зустріла вона столітню чаклунку, яка хотіла наслати на неї прокляття. Думаєте, мова про мене? Ха-ха! Моя історія давно застаріла, та й мала істотний недолік: її головною героїнею була нещасна княжна, яка виросла далеко від рідного дому, а от я вважалася негативним персонажем і заслужила кожен зі своїх негараздів. Можливо, саме тому доля купецької дочки не здалася мені особливо гіркою. Ну, хіба що зовсім трохи…

Вона рано залишилася без матері. Років до п’яти її виховувала тітка, а потім у Жалака з’явилася нова дружина, і відтоді Девія кочувала різними пансіонами аж дотепер. Батька дівчина бачила кілька разів на рік, мачуху навряд чи впізнала б, зустрівши випадково, інші родичі пансіонеркою теж не цікавились. Чи варто дивуватися, що дівчисько вважало себе дорослим і самостійним?

Ворота «Ромашкового поля» нечасто відчинялися, щоб випустити учениць у місто. Директриса називала тиху Вільшань «гнилим болотом» і «гніздом розпусти», а тому суворо стежила, щоб її підопічні з ранку до ночі сиділи в чотирьох стінах, займаючись пристойними для дівчат справами. Якби їй хтось сказав, що пансіонерки, які очей не піднімали від книг і вишивки, після заходу сонця лиш зрідка залишаються у своїх кімнатах, вона б обізвала донощика найгіршими словами.