10.2

– Мені вже цікаво, – оголосив Артан. – Виявляється, Вільшань уміє здивувати!

– Чим? – не приховуючи роздратування, огризнувся Чиж. – Таємну службу короля ніде не люблять, хоч і кличуть коли заманеться. Звідки директрисі знати, що ми тут проїздом? У них трапилась біда, і з’явилася карета зі знаком гільдії нишпорок, а решта – не її справа.

– Королівський розшук часто працює з пансіонерками? – парирував благородний учасник суперечки. – Ясно тепер, чому навіть вона, – Ведмедик вказав у мій бік, – може спокійно розгулювати країною з демоном на пальці.

– З домовичком, – похмуро кинула я. – Не забувай! І взагалі, моя свобода винятково наша з Ферном заслуга!

Ми троє зиркає одне на одного з-під насуплених брів і перекидалися образливими зауваженнями, поки двері пансіону не відчинилися знову, пропускаючи ту ж саму пані і заплакану дівчинку років чотирнадцяти.

– Вона сказала «цього разу», – тихо промовила чаклунка, спостерігаючи, як дівчисько рветься назад, а огрядна директриса тіснить його до воріт. – Тож таємна служба тут уже бувала… Але чому не міська варта, не найманці барона… Наче ж барон управляє Вільшанню? Барон Кріський, також відомий як Дейрат із Оленів, що в юності підкорив Рен своєю поезією. Не чули? Гаразд, то не важливо. Згодилися б навіть гвардійці! Чистильники займаються зовсім іншим, чи за останні роки щось змінилося?

– Злочини проти корони, державна зрада, чорна магія і особисті доручення короля, – погодився Чиж. – Не уявляю, що б із цього могло трапитися в такому закладі.

Директриса заскреготала ключем у масивному навісному замку, що замикав ворота із внутрішнього боку. Дівчина вже припинила будь-які спроби змінити свою долю і тільки голосно шморгала носом, зухвало дивлячись кудись поверх голови Мели. Нарешті замок клацнув і незадоволена жінка виштовхнула підопічну на притрушену снігом дорогу.

– Я скаржитимуся, – процідила до Чижа. – Ваш головний погодився не надавати справі розголосу і пообіцяв, що влада більше не компрометуватиме мою школу, забираючи учениць перед свідками. – Її очі, що здавалися випуклими через товсті стекла окулярів, оббігли нашу строкату компанію. – І взагалі, мені б хотілося упевнитись, що ви маєте необхідні для цієї роботи повноваження.

Нишпорка мовчки поклав долоню на голову змії, яка недобре зиркала з дверей карети. Червоні оченята-камінчики коротко спалахнули, підсвітивши його руку зсередини.

– Ні-ні, – заторохтіла директриса, мимоволі відсахнувшись. – Ні-ні-ні! Річ не про вас, шановний пане… пане… е-е-е…

Чиж вдав, ніби не помітив натяку, і пані, зрозумівши, що він не збирається називати своє ім’я, покрилася червоними плямами в тон його камзолу.

– Боронь Творець, я не сумніваюся у… у правах королівських служб, – промимрила вона. – Розумієте, річ у тім… Минулого разу… Минулого разу гільдійський маг… Маг зі срібним знаком, між іншим, не розумів до кінця, з чим має справу, і це ледь не закінчилося… Ледь не закінчилося трагедією. – Погляд жінки вкотре пробіг нашими обличчями і зупинився на Мелі. – Прошу мені вибачити, – голос директриси став твердішим, – але я хотіла б побачити ваш знак, пані.

По міміці чаклунки було неможливо зрозуміти, як вона ставиться до такого розвитку подій, проте з Ферном коїлося щось погане. Роки життя поруч із демоном навчили мене вловлювати різкі коливання його настрою навіть тоді, коли він не вибухав хвилею негативних емоцій. Нехай я не могла бачити друга, та неочікувана хмара страху не залишала сумнівів: йому це все не подобалося і він чомусь не спішив висловлювати свої побоювання вголос.

Цікаво, чи відчув хтось, крім мене, невдоволення демона? Баронський синок почав нервувати, Мела напружено переступила з ноги на ногу, Чиж примружився з острахом… Напевно й Ів, що носа не висовувала з карети, почувалася кепсько. І директриса була готова кинутися навтьоки в будь-який момент, та її вперто підняте підборіддя безуспішно намагалося довести протилежне.

Чаклунка знизала плечима і витягла з внутрішньої кишені своєї в’язаної куртки невелику блискучу пластинку.

«Срібло, облямоване золотом», – зауважила я.

Схоже, це щось означало, нехай для мене знаки розрізнення ділилися на золоті, якими хвалилася знать, і всі інші, які поділяли простолюдинів на більш-менш впливових і тих, хто не заслуговував на увагу.

Директриса, як заворожена, продріботіла вперед, ні на мить не відриваючи очей від шматка металу.

«Ім’я!» – здогадалась я.

Точно, зазвичай на таких штуках стоїть ім’я власника.

«Почекай, божевільна! Скажи, що вони помилились і нам ні до чого незрозуміла дівчина з пансіону! Нам потрібна Девія з Їжаків, дочка торгаша!» – зібралася крикнути я, однак це було зайве.

Ненависть, що збиралася всередині Ферна, вихлюпнулась на директрису. Жінка охнула й різко зупинилася. Щось булькнула в безуспішній спробі порозумітися і відступила до воріт.

– Удачі вам із цим, – насилу розібрала я її прощальні слова. – Вам не вижити без удачі!

Чиж мовчки подав дівчинці з пансіону руку, допомагаючи залізти у карету, Артан споро застрибнув на місце кучера.

– Гей, а наше завдання? – Я схопила рукав Мели, що поспішала за дівчиськом. – Думаєш, купцеві без різниці, кому залишати спадок?