9.3

***

 – У давні часи приблизно тут починалася Ровень, але пізніше ліс просунувся на південь, і ті землі, через які ми зараз проїжджаємо, стали називати Приліссям, – повчально поінформувала чаклунка на черговому привалі. – Дивись, тут дерева трапляються рідше, і…

– І мало ялинок, – обірвала я. – Не треба вважати мене зовсім неосвіченою, я це ваше природне районування пішки пройшла. Ми з Ферном, між іншим, були навіть у Лісах!

Мела байдуже знизала плечима і повернулася до свого звичного останнім часом заняття – малювання кривих фігур у блокноті. Якщо я правильно зрозуміла, вона намагалася освіжити в пам’яті схеми деяких важливих заклинань, причому, судячи з її вічно кислої міни, безуспішно.

– А ще, кажуть, у Приліссі почали вирощувати кавуни! – мрійливо додала Ів.

Угу, бачила я ці кавуни. Були б вони більші за яблуко, обов’язково б поцупила, щоб спробувати.

Насправді змін у навколишньому пейзажі я не помічала. Коли ми тікали на північ, територія між Тавенною і Лісами здавалася суцільною смугою перешкод, яку необхідно подолати в найкоротші терміни. Рівнини чи пагорби, струмки чи болота, села чи міста – не мало значення. Все навколо ускладнювало нам із Ферном життя. Звичайно, порівнюючи князівство і, наприклад, Борсуки, я не могла не вловити відмінностей, але в масштабнішому плані… На жаль, для мене ліс залишався лісом незалежно від його густини, віку і складу.

– Ваша правда, останніми роками у Приліссі дуже тепло, – охоче підтримав сільськогосподарську тему Чиж. – Подейкують, незабаром тут вирощуватимуть кавуни навіть на продаж. Ви чули про нову рослину із Моніта?

– Ти про полуницю? – Ех, скільки я не тренувалась, а такої кривої посмішки, як у благородного кодла, видати не могла. – У нашому ведмежому кутку пробігала якась чутка… Гей, тітко, у тебе минулого року теж ріс кущик із червоними ягодами, так?

– Е ні. У сусідів ріс, а до мене тільки гілочка просунулась крізь паркан. Стривай, – мій мозок пронизала несподівана думка, – відколи це аристократія пхає носа на чуже подвір’я? Свого маєтку мало?! – Обуренню не було меж. – Може, високородні панове і у вікна ночами заглядають?!

– Не лесть-но собі, голото, – презирства в тоні Артана вистачило б на сотню титулованих ледарів. – Якщо хочеш, щоб хтось заглянув у твоє вікно, спочатку зішкреби з нього бруд.

Я відкрила рота для різкої відповіді, але слова застрягли в горлі. Та халупа в Борсуках належала мені, проте не була моїм домом, і, гадаю, немає потреби пояснювати, що я маю на увазі. Для нас із Ферном вона служила тимчасовим притулком, не вартим зусиль. А інші, схоже, вважали інакше.

І Ведмедик, і сестри мали щастя жити в місці, яке вони любили, а я ніде не почувалась як удома. Було до сліз образливо усвідомлювати, що баронський синок думає, ніби я не здатна піклуватися про справжній будинок. Та якби той дім десь був, я б зробила його найзатишнішим, найдоглянутішим і найобожнюванішим домом у світі! Якби він тільки був…

– Якщо придивитися, вони не брудні, – трохи злякано промовив Артан. – Лиш запилені, та й усе. Це ж не причина плакати, Тає!

Наче сльози навернулися через нього… Я просто сумувала за домом. Я хотіла туди, де ніколи не була. Але хіба можна потрапити в місце, якого немає?

– Якщо чогось нема, потрібно його створити, – заспокійливо прошепотів на вухо демон.

Я розревілася ще сильніше. В дорозі він майже не звертав на мене уваги, і все ж залишався єдиною істотою, яку я любила.

Ферн вловлював не тільки настрій, але й примудрявся розуміти, в якому напрямку течуть мої думки. Він був частиною мене. Точніше, я вважала його своєю частиною!

Однак чим ближче ми підбиралися до Тавенни, тим більше слабшав зв’язок між нами. Тепер демон вважав за краще не опікувати, а спостерігати. Ніби хотів упевнитися, що я зумію жити самостійно. Ха, та раз плюнути! За кого цей невидимий індик мене має? Думає, на ньому світ клином зійшовся? А якщо і так, то що?! Я маю право на особисті заскоки, і якщо один із них – завжди бути поруч із Ферном, нічого не вдієш.

– Готуйся, дрібното, – шикнула я в простір. – Білий Дракон зробить тебе людиною… Ідеальним чоловіком, щоб ти знав! І ми ніколи не розлучимося!

Здалося, чи нажаханий демон виметнувся з карети?

– Ти хочеш оживити свого уявного друга? – з підозрою подивився на мене Чиж. – Хіба таке можливо?

Ех, якби я точно пам’ятала, що вибовкала під час самовихваляння, то не посміхалася б ніяково, розмірковуючи – зізнаватися в реальному існуванні демона чи ні.

На допомогу прийшов Ведмедик. Блиснувши ідеально гордовитою посмішкою, він ліниво протягнув:

– А можливість пограбування князівської скарбниці у тебе питань не викликає?

Я внутрішньо застогнала. Язик у мене довгий, і королівська нишпорка дізнався чимало секретів, але з якого переляку цей дурний син баронського роду вирішив, що випадковий попутник заслуговує всієї правди?

– Ви хочете грабувати князя? – уривчасто дихаючи, перепитав Чиж. – Тавеннського князя?!

– Голосніше не можна? Розкажи про це всьому світу, – буркнув Артан. – Стривай, хіба ти не знав? Виходить…