7.2

***

Білий Дракон-цілитель аж ніяк не був міфічною істотою. Він жив у величезній фортеці, що серед людей іменувалася Лігвом, і радо спілкувався з тими, хто міг викласти сотню золотих монет. Правитель чи розбійник – це не мало значення. Сойл допомагав кожному, хто поповнював його скарбницю.

– Сто монет? Зовсім совість втратили! Та кому таке по кишені? – обурювалася спочатку я.

Мене запевнили, що винні традиції. Дракон століттями займався цілительством, а золото колись цінувалося менше. І на південь не треба було добиратися – Сойл сам блукав світом. Беручи у людини гроші, він укладав із нею своєрідний договір, порушення якого (якщо чутки не обманюють) для дракона обернулося б втратою сили. А ще, кажуть, він не міг брехати.

– Вибач, а чи не можна скоротити історію і легенди? – необережно запропонувала я, пам’ятаючи лекцію про світ у виконанні Ферна і підозрюючи, що Мела буде значно красномовнішою.

Це називається – напросилася. Чаклунці обов’язково захотілося просвітити мене щодо основних аспектів драконознавства. Ну й нагадати, хто тут головний, я так вважаю.

Справедливості заради, варто зауважити, що зовсім у старовину вона не заглиблювалась – обмежилася Ренією і останніми десятиліттями.

Отже, у давні часи (задовго мого народження) юний спадкоємець Ренійської корони Треннан величав Білого Дракона наставником і вихваляв без міри. Тоді Сойл розчулився настільки, що вручив майбутньому правителю кілька злитків так званого «драконівського золота» – металу, що захищає власника від смертоносного подиху дракона.

Здавалося б, у чому його цінність, коли й дитині відомо, що важка зв’язка звичайних золотих монет теж врятує від полум’я потойбічної сутності? Але дещо відрізнялося. Вистачало крихти «драконівського золота», щоб не боятися за своє життя, а от невеликі золоті прикраси розлюченого дракона не зупиняли.

– Тобто золотий перстень від вогню не вбереже?

– Залежить від ваги власника, Тає. Гадаю, кролик виживе. Або немовля.

Еге ж, цінні відомості! Втім, знатні панове чим тільки не розважаються. Не здивуюсь, якщо їхні домашні улюбленці виблискують коштовностями. Однак як це стосувалося нас, я не зрозуміла. І не уточнила, сподіваючись, що пізнавальний (і не дуже корисний) урок закінчиться в найближчі хвилини.

Даремно, між іншим, сподівалась. Перед уважною мовчазною аудиторією Мела закусила вудила і перейшла до географії.

По суті, Драконячі гори належали Сойлу, нехай і не вважалися окремою країною. Їхній хребет тягся від південного узбережжя Ренії через усю Кевію до східного кордону Нового Моніта – пустельної території, колись колонізованої монітцями і незабаром покинутої через її непридатність до звичного їм життя.

Кам’янисті пустища між гірським хребтом і морем теж контролювалися Білим Драконом. Туди не було ходу ні простим морякам, ні вельможам, ні нечисленним жителям гірських сіл, бо війська корони ревно охороняли землю, де під керівництвом Сойла добувалася сама магія.

«Срібло, благословенне Творцем» – так називали метал, з якого виробляли необхідний магам срібний пил. Ясна річ, він не мав жодного стосунку до звичайних срібних монет, інакше чаклунство коштувало б значно дешевше.

Можливо, такі поклади ховалися й у інших місцях, але вважалося, нібито мати справу з благословенним сріблом може тільки породження самого Творця, незмінне втілення Добра, яким у нашому світі був Білий Дракон Сойл. Відповідно, Чорного Дракона Барра називали посланцем злого Руйнівника.

– Чому ти говориш про це із сарказмом? – докірливо поцікавився Артан. – Не віриш у богів?

– Бачу різницю між уособленням добра і добром, – відрізала чаклунка. – Припустімо, у вас є сила зцілювати. Яким було б ваше життя?

– Чудовим, – одразу відповіла я, уявивши себе на місці оточеного розкішшю Сойла.

– Неспокійним, – сказала Ів.

– Коротким, – буркнув високородний чванько. – А твоє?

– Не належало б мені, – зітхнула Мела. – Гаразд, нумо повільніше. Повернімося до срібла Творця. Тає, ти звертала увагу на те, що твій мішечок із монетами не забруднюється?

Я кивнула і ледь не впала через цей простий рух. Важко не помітити, що щільна біла тканина залишається білою, незважаючи на пригоди, в яких ми з нею побували! Скільки разів доводилося закопувати мій скарб, кидати у водойми, топити в болоті, ховати в попелі? Тепер і не злічити.

З’ясувалося, причина – нитки з льону, вирощеного на полях, удобрених землею з рудників Сойла. Їх вплітали в тканину, щоб вона витримувала так звані магічні навантаження. У таких мішечках тримали срібний пил і не боялися, що він випадково розсиплеться або вплине на сторонні предмети.

– Спочатку мені здалося, що твої монети – звичайна фальшивка, я вже казала, – розтлумачувала чаклунка. – Вони лише покриті тонким шаром золота. А всередині, – вона знизила голос, хоча ми були досить далеко він купецьких людей, – найчистіший сплав благословенного срібла. Я використала напилок і дістала трохи срібного пилу, щоб зростити твої кістки. Розумієш? Ті вісімнадцять монет коштують значно більше ніж сотня золотих, але продати їх неможливо. Тільки люди Білого Дракона мають справу з чистим металом!