ГЛАВА 5.1. Несподівана зустріч

Пожухле листя шурхотіло під ногами, заважаючи спати на ходу. Ця осінь видалася сухою і холодною, що було непогано. Уявити, як наш повіз кидає виклик сльоті, я не могла.

Сьогодні ми знову більшу частину дня тупотіли пішки. Навіть Ів, що спочатку залишилася під пологом, не витримала і приєдналася до нас. Вчепившись у руку сестри мертвою хваткою, вона дріботіла поруч із доходягою-конем. Артан крокував з іншого боку тварини, час від часу дбайливо відводячи пасма гриви з її очей.

Створювалося враження, ніби ця коняка для нього найкращий друг, найближчий родич і прекрасна коханка одночасно. Моя пропозиція здати її на шкуродерню і купити молодшу конячку ледь не закінчилася бійкою. Не скажу, що я мала великий досвід сутичок, але нам з Ферном доводилося обстоювати свої права, тому якби Ведмедик підняв на мене руку, однією роздряпаною пикою не відбувся б.

Однак заходити настільки далеко не довелося – насуплений погляд Мели охолодив наш запал краще за сніговий буран. Вона була в жахливому настрої від моменту, коли ми покинули заїжджий двір, а сталося це, всупереч припущенням демона, ближче до полудня. Хоча чого б їй злитися? Навпаки, це іншим треба було нервувати через затримку.

Чаклунка примудрилася проспати. Якби на її місці була я, не сумніваюся: мене б розбудили без церемоній. Однак Ів переконала Артана не кричати під дверима (о так, вона йому життя врятувала, від демона оборонила, як її не послухатись?), а піти до господаря і вимагати назад заплачені вчора зайві монети. Високородний панич спочатку крутив носом, але коли побачив аркуші з розцінками, вивішені біля кожної кімнати, позеленів і побіг торгуватися. На той час, коли він із лайкою досвідченого голодранця повернув свої грошенята, Мела прокинулась, огледілась і ошаленіла.

Що саме її засмутило, я не зрозуміла, а от мене дратувало те, що поговорити про Ферна не було жодної можливості: баронський синок навіть у кущі не відходив і лише сердито зиркав з-під низько натягнутої хутряної шапки. Підозрюю, якби я змовчала щодо шкуродерні, він на мене й не дивився б.

– Тає, ти добре почуваєшся? – Моя невпевнена хода й опущена голова не залишили байдужою Ів – по суті, єдину людину в нашій теплій компанії, здатну на щире співчуття. Точніше, людину, що не втратила позитивні емоції, як Артан, і не вміє їх притупляти, як, наскільки я розуміла, робить Мела. – Може, відпочинеш?

Жінка, що майже висіла на руці сестри, мене пожаліла? Стало соромно, і я спробувала йти рівніше. На жаль, сонний настрій цьому не сприяв.

– Прокинься, корово, – пошепки вторив моїм думкам демон. – Тебе не відрізнити від тієї дохлятини, що тягне повіз. Того й гляди, Ведмедик прибіжить милуватися.

Я захихотіла, неймовірним зусиллям волі підняла голову і почала переставляти ноги відповідно до моїх уявлень про ходу абсолютно здорової і щасливої людини.

– А тітка, схоже, остаточно здуріла, – прокоментував ситуацію аристоратик. – Гей, нещасна, лізь у повіз, я й слова не скажу.

У мене виникла величезна спокуса справді влаштуватися з ногами на широкому сидінні й спати, скільки заманеться. Дві безсонні ночі – серйозне випробування. Не дивно, що баронське кодло заметушилося – якщо я впаду посеред дороги, затягувати мене на повіз доведеться йому.

На жаль, зайвий вантаж тільки загальмував би шлях. Нічого, я терпіла незручності, що навіть близько не рівнялись до нинішніх.

Щоб відігнати сон, я почала згадувати і впорядковувати те, чого Ферн вчив мене до самого ранку. Демон не шкодував мого здоров’я! Знав, дрібнота: я значно витриваліша, ніж благородні лялечки.

Дорога бігла вперед, то ховаючись за поворотом, то тягнучись гладким полотном. Зараз по обидва її боки височів молодий ліс, висаджений після жахливої пожежі тридцятирічної давності. Тоді були стерті з лиця землі понад сотня сіл Підлісся і Прилісся, кілька містечок на кшталт Борсуків і столиця Ліва.

Винуватцем катастрофи вважався Чорний Дракон, який згинув у Осинці, але щодо цього демон мав власну думку, і вона різко відрізнялася від загальноприйнятої. Ферн спирався на те, що прилеглі до Лісу території завзято підтримували молодого короля Треннана, відомого своєю неприязню до знаменитого Білого Дракона. Втім, я особливо не занурювалась у політичні чвари.

Демон сказав, начебто відстань до Тавенни – ніщо в порівнянні з відстанню до великого Рена і Драконячого Лігва. Для мене це було занадто. Я все життя вважала Тавенну центром світу. Чомусь головні труднощі моїх колишніх планів ґрунтувалися на поверненні в рідне місто… А тепер я несподівано зрозуміла, що володіння князя – лишень один із пунктів майбутнього божевілля, причому хто знає, чи не виявиться він найпростішим?

Треннан став королем незадовго до того, як Барр пройшовся вогняною мітлою по просторах Ровені та Підлісся, випалив кілька переповнених під зиму трактів Прилісся і підібрався до самої Тавенни, де зустрів смерть в особі Сойла.

Через те, що правитель не захотів відновлювати зруйновану Ліву, а переніс столицю в нікому не відомий Рен, серед народу він іменувався не інакше як «божевільним». У нього було декілька дружин, безліч наложниць і понад десять офіційних дітей. Навіщо мені ці відомості, я не уявляла, але, відверто кажучи, слухати про королівську сім’ю було цікавіше, ніж повторювати за демоном назви сусідніх країн і запам’ятовувати їхнє розташування, основні риси, значення для Ренії.