2.2

***

Ця ніч стала однією з найважчих у моєму житті. Я зовсім не спала. Почасти заважав холод (столітня пічна труба розпалась, і обігріти хатину було неможливо), почасти – безперервні роздуми і суперечки з Ферном.

Ми кричали одне на одного, поки не спалили всі свічки, а потім, коли почало світати, зійшлися на думці, що відвідати сусідів ще раз життєво необхідно. Щодо теми розмови наші думки розходилися. Демон наполягав на кількох питаннях і негайній втечі з міста, а я мала до Мели значно більше справ, ніж готова була визнати перед Ферном.

Щось у мені змінилося. Я сама поки повністю не усвідомлювала, чому відчувала незручність від однієї лиш думки про втечу з Борсуків, але вперше в житті мої аргументи ґрунтувалися на незрозумілому понятті «так не чесно».

– Тільки не кажи, що хочеш віддячити їм за мовчання. Совість – не твій коник, Тає! Лягай спати, завтра ці дурниці вивітряться з твоєї голови швидше, ніж ти зрозумієш, що спала до полудня! – закінчив наші сперечання демон.

Він мав рацію у всьому, проте заснути чомусь не вдалося. Вранці я налякала барона, що заявився за результатом доручення, жахливою блідістю і очима як у єнота.

– Ну, – він гидливо оббіг поглядом моє тимчасове житло, яке навіть у мене часом спричиняло напади нудоти, – вона погодилася?

Мене розібрала злість. Якщо вельможному панові настільки закортіло дізнатися відповідь, що він знову особисто приїхав з претензіями, то так йому й треба. У будь-якому випадку післязавтра ми з Ферном розпрощаємося з Підліссям навіки.

– Звісно, пане, – впевнено почала я. – Ваша пропозиція…

– Є розмова, – незвично серйозний голос Ферна змусив мене закашлятись і зім’яти продовження:

– Ага… Погодилася… Вона погодилась.

– Прекрасно! – розплився в усмішці барон. – Повіз уже підготовлено. Коли ви маєте намір вирушати?

– Закругляйся! – рикнув демон. – І не мели зайвого!

– Незабаром, – невпевнено вимовила я. – Якомога швидше.

– Тоді… Післязавтра вас влаштує?

Післязавтра? Ще б пак, мене це влаштовувало. Хоча б тому, що вже не мало значення. Я збиралася в Тавенну з Мелою чи без. Якщо подумати, кожен має право на шанс, і настав час скористатися моїм.

***

Мій розум затьмарився не на жарт, бо ж ніщо інше не пояснювало того факту, що я, відмахнувшись від напружених умовлянь єдиної дорогої мені істоти в особі Ферна, влетіла до сусідів і, не знижуючи голосу, запитала:

– Білий Дракон зцілює хвороби людей, це всі знають. А він може допомогти демону?

Ферн загрозливо сопів, утримуючись, як не дивно, від лайки на мою адресу. На нього це було не схоже, і в душі зародився сумнів. Втім, його швидко витіснили важливіші і, головне, простіші думки.

Ми обидва хотіли стати вільними. У моєму випадку способів досягнення мети не було – занадто багато опинилось на кону, щоб врегулювати проблемні питання, зберігши життя обох сторін. А демонові треба лише звільнитися від полону артефакту (якщо вірити Мелі, він до нього й не прив’язаний), стерти печатку справжнього власника і підібрати непримітну личину, яка дала б змогу мешкати серед людей.

Ферн означав для мене все. Завдяки йому я зуміла вижити, ба більше – погодилася жити хоч якимось життям, тому його майбутнє – найменше, що я могла запропонувати як подяку.

– Е-е-е… Пообідаєш з нами? – Поки Мела отетеріло витріщалася на мою замотану в ганчір’я фігуру, приділивши особливу увагу старій куртці і відірваному рукаву, її сестра гостинно наповнила глибоку миску з намальованою на дні квіткою чимось густим і гарячим.

Демон перебільшував, стверджуючи, ніби мені досі невідомі обличчя жителів нашого кутка. Якщо з Мелою ми зрідка віталися на вулиці, то Ів часто була моєю співрозмовницею. Ця миловидна, трохи повненька жінка середнього зросту обожнювала тріпати язиком, але її аудиторія складалася з обмеженого кола людей (в основному сусідів), і я входила до їхнього числа. Тому історія родини Мели та Ів не була для мене таємницею, хоч я нізащо не зізналася б у зацікавленості нею.

Зовні сестри здавалися повною протилежністю. Сірі очі Ів, обрамлені світлими віями, незмінно світилися доброзичливістю, а тонкі губи ніколи не вимовляли грубих слів. Її ідеальний овал обличчя і невеликий виточений носик навівали думки про профілі, які зображують на монетах. Я ніколи не бачила жодної плямочки на одязі сусідки, немов вона знала якесь чаклунство, що утримує бруд на відстані.

Риси Мели були виразнішими і трохи грубішими, хоча, можливо, якби вона навчилася щиро усміхатись… Ні, уявити її задоволеною життям не виходило. Вона завжди мала відсторонений і гордовитий вигляд, у її карих очах міцно облаштувалася байдужість до всього на світі, крім власної сім’ї, а різко окреслені губи й гадки не мали про спокуси порожніх балачок. На відміну від Ів, Мела одягалася у все підряд, аби чисте, і часом це їй навіть личило.

– Звичайний рис зі спеціями, – наче вибачаючись і водночас кидаючи виклик, вимовила вона, помітивши мої сумніви на підступах до столу. – А скоро спечуться пироги.

Я проковтнула слину. Вони пропонували їжу. Справжню. Таку, яка має смак. Домашні, щоб їх, харчі! Спогади загрозливо заворушилися в глибині пам’яті. Апетитні запахи, якими був наскрізь просякнутий цей дім, спричиняли лише гіркоту. Ні, не на язику – в душі.