Розділ 3. Аксіома

Якби я знав, чим закінчиться ця подорож, то нізащо не погодився б на Китай.

Хоча хто мене питав?

Мене запхали в переноску, провезли через аеропорт, посадили в літак, а потім, після посадки ще й передали чужим людям. Все це під приводом великої подорожі, нового життя та інших людських вигадок, якими вони виправдовують власну безвідповідальність.

А тепер я сидів у клітці. Так. Саме в клітці.

Можете називати це карантинним приміщенням, спеціально обладнаним місцем для тварин або хоч п'ятизірковим котячим готелем. Якщо тебе відокремили від твоєї людини, зачинили за ґратами й вирішили, коли ти їстимеш, спатимеш і виходитимеш на прогулянку, то це звіринець.

А я, між іншим, не цирковий кіт. Я домашній. Вихований. Чистий. Вилизаний від кінчиків вух до кінчика хвоста. Мої лапи ніколи не ступали в сумнівні калюжі, я не нишпорив по смітниках і не мав звички заводити знайомства з кожним зустрічним хвостатим волоцюгою. Я взагалі не розумів, навіщо знайомитися з незнайомими котами, якщо вдома є чудова можливість ні з ким не знайомитися.

Чжанам, вочевидь, здалося, що мене треба соціалізувати. Або перевірити. Або вони просто вирішили позбутися мене на місяць, щоб спокійно влаштувати своє китайське життя без зайвого пухнастого свідка.

Остання версія видавалася мені найправдоподібнішою. Особливо після того, як Маріанна дозволила їм мене забрати.

Ось це і було найгірше.

Не клітка. Не чужі запахи. Навіть не їжа, яка мала нахабство відрізнятися від звичної.

Маріанна. Моя Мармеладка. Людина, заради якої я терпів переїзд, незручні перенесення, ветеринарів та інші приниження, що їх людство чомусь вважає турботою. Вона дивилася на мене сумними очима. Говорила щось ніжне. Обіцяла, що скоро ми побачимося. І вона ... пішла!!! Просто взяла й пішла. Залишила мене чужим людям у чужій країні, де навіть повітря пахло незнайомо, а за стіною хтось постійно видавав звуки, схожі на передсмертні зізнання!

Я не знав китайської. Не знав місцевих порядків. Не знав, чи тут узагалі існують нормальні дивани. І найголовніше — я не знав, чи збирається Маріанна повертатися.

Люди люблять казати, що тварини нічого не розуміють. Що їм головне — їжа, тепло й щоб за вухом почухали.

Брехня.

Я прекрасно розумів, що мене покинули.

Можливо, тимчасово. Можливо, з найкращих намірів. Можливо, заради якихось правил, які придумали люди, що ніколи не цікавилися котячою думкою.

 Просто покинули.

Це було особливо образливо з огляду на те, скільки я зробив для неї.

Я вислуховував Маріаннині нічні монологи. Лягав поруч, коли вона засмучувалася. Дозволяв витирати об себе сльози, хоча шерсть після цього доводилося приводити до ладу. Терпів її відсутній погляд, коли вона знову думала про того безсовісного професора.

До речі, про професора. Шеєр хоча б не обіцяв мені нового життя в Китаї. Він просто зник із мого повсякдення, залишивши після себе неприємний осад і кілька невирішених питань.

А Маріанна…

Ні. Про це я не хотів думати.

Я повернувся до стіни.

Стіна була сіра. Підлога була сіра. Лежанка була не сіра, але це не робило її кращою. Вона пахла чужими тваринами  і якоюсь гіркою речовиною, яку, мабуть, використовували для знищення всього живого, що наважувалося тут затриматися.

За сусідньою перегородкою нявкнув кіт. Я вдав, що не почув. Він нявкнув знову. Я заплющив очі.

— Мр-р-ряв!

Що за невихованість?

Я не знайомився. Не відповідав. Не виявляв жодного інтересу до місцевого населення. Мені було цілком достатньо власних проблем.

Сусід виявився наполегливим. Він нявкав так, ніби ми з ним разом мали організувати втечу, поділити територію й надалі жити як брати. Я не мав нічого проти втечі. Щодо братерства — категорично заперечував. Нарешті я підвівся, підійшов до перегородки й подивився в той бік із виразом, який у людській мові приблизно означав:

Ще один звук — і ти пошкодуєш, що народився котом.

У відповідь мені показали рожевий ніс.

Я відійшов. Немає нічого гіршого за тварину, яка не розуміє натяків.

Наступного дня я не торкнувся їжі, не тому, що вона була погана. Принаймні не настільки, щоб заслуговувати на повний бойкот. Просто я не збирався створювати враження, ніби мене все влаштовує.

Хай знають.

Я не їв. Не розмовляв. Не знайомився. Навіть не вилизувався з колишнім завзяттям. Останнє було серйозним кроком. Моя шерсть — це питання честі, і зазвичай я не дозволяв обставинам втручатися в її стан. Тепер навіть думка про те, що треба привести себе до ладу, здавалася безглуздою.

Навіщо? Для кого? Маріанна все одно цього не побачить.

Я ліг на бік і відвернувся до стіни. За кілька годин мені запропонували їжу знову. Я не відповів.

Потім хтось обережно оглянув мене, перевірив воду, спробував погладити. Я відсунувся настільки, наскільки дозволяв простір.

Не чіпайте мене. Я не ваш. Мене взагалі не мало тут бути.

На третій день образа почала переходити в щось гірше. Я майже не їв, мало рухався й не мав бажання навіть сваритися із сусідами.  Це вже було тривожним сигналом, бо сваритися я любив. Особливо коли мав рацію.

Тепер мені було байдуже.

Я спав уривками й прокидався від кожного кроку за дверима. Щоразу сподівався почути знайомий голос.

Нічого.

Чужі голоси. Чужі кроки. Чужа країна.

Я починав думати, що Маріанна справді не повернеться. Може, там, за стінами цього звіринця, вона вже звикла до нового дому. Знайшла собі затишне місце, п'є каву, фотографує якісь китайські автомати й потроху забуває, що в неї був кіт. Чи може, Чжани пояснили їй, що без мене буде простіше. Менше клопоту. Менше шерсті. Не треба прибирати лоток. Не треба шукати, хто подряпав диван, хоча відповідь завжди очевидна, але не завжди справедлива.