Розділ 2. Мармеладка

Коли двері літака відчинилися, я зрозуміла, що нарешті опинилася в Китаї.

Не подумайте, я не сумнівалася в пілоті. Просто після стількох годин у повітрі мені хотілося побачити щось незаперечно земне. Наприклад, підлогу. Або стіну. Бажано таку, яка не гуде й не змушує мене смикати ремінь безпеки.

Я підхопила сумку, перевірила телефон і рушила за Чжанами.

Аксіома був десь окремо. Я намагалася не думати про те, що зараз із ним відбувається. Ми знали, що процедура буде непростою. Усі документи підготували заздалегідь, Цзіньхан перевірив необхідні формальності, Вероніка кілька разів пояснила мені порядок дій. Тобто теоретично все було під контролем.

На ділі, я розгубилася щойно вийшла з літака. Просто уже не пам’ятала, де лежить паспорт.

— Паспорт у тебе в сумочці. — сказав Цзіньхан.

Я зупинилася й подивилася на нього.

— Ти вмієш читати думки?

— Ні. Ти перевірила зовнішню кишеню светра тричі, а тепер дивишся на внутрішню.

— Це не думки. Це спостережливість

— Угу.

У його голосі не було ані найменшої насмішки. Він був на диво серйозним.

Я знайшла паспорт, а тоді глянула на Цзіньхана. Він продовжував дивитися на мене.

— Можеш не коментувати. — попередила.

— Я нічого не сказав.

— Оце й підозріло.

Він ледь усміхнувся й пропустив мене вперед.

Ну що за геніальний китаєць, цей Чжан Цзіньхан! Поруч із ним можна було мовчати, не вигадуючи пояснень. Це було особливо доречно після тривалого перельоту, коли навіть власні думки відбивалися у мені, наче ехо від гір.

Аеропорт був величезний. Я йшла коридорами, дивилася на вказівники й намагалася не відставати від Чжанів. Навколо все працювало, рухалося, переміщувалося в якомусь зрозумілому місцевим людям порядку. Мені цей порядок поки що не відкрився.

Я сфотографувала стелю. Потім — табло. Потім — автомат із напоями.

— Ти справді фотографуєш автомат? — запитала Вероніка.

— Так. 

— Це  звичайний автомат із напоями.

— Не зовсім. Він справжній китайський.

Вероніка подивилася на мене так, ніби вже почала шкодувати, що взяла мене із собою. Я сховала телефон.

За хвилину  я витягла його знову і сфотографувала ще один автомат. Цей мав інший дизайн, а отже, знімок був цілком виправданим.

Можливо, я й справді поводилася як дивачка, яка вперше виїхала за межі свого двору.  Мені ж потрібні були ці дрібниці: незнайомі написи, інші обличчя, незвичне оформлення приміщень. Усе це доводило, що світ не закінчився на моїх останніх місяцях в Україні. Він був значно більшим. І, судячи з розмірів аеропорту, мав неабиякі амбіції.

На перевірках документів я знову розгубилася, цього разу вже через власну сумку. Здавалося, що паспорт щойно був у руках, а тепер зник у невідомому вимірі між гаманцем, серветками й зарядним пристроєм.

— Маріанно, — спокійно озвався Цзіньхан.

— Я знаю. Він у сумці.

— Я хотів запитати, чи потрібна допомога.

— А я вже підготувалася до лекції про організацію особистого простору.

— Можу прочитати її пізніше.

— Не треба. У мене алергія на лекції.

Він підійшов і притримав сумочку, поки я нарешті знайшла потрібний документ.

Я не знала, що сказати, тому просто подякувала. Китайською.

Ми пройшли необхідні процедури й нарешті опинилися там, де нас чекали. Вероніка відразу перемкнулася на практичні питання: хто забере багаж, куди їхати, що ще потрібно владнати сьогодні. Тай Цзі долучився до розмови, а Цзіньхан уточнив кілька деталей.

Я стояла поруч і намагалася не заважати. А що я могла сказати, крім того одного китайського слова, яке змогла запам'ятати з п'ятдесятого разу?!

А ще я мала хорошу звичку. Якщо люди довкола знають, що робити, найкраще — відійти вбік і не створювати додаткових проблем.

 Цзіньхан, очевидно, так не вважав. Він звернувся до до мене.

— Ти готова?

— До чого саме?

— До того, щоб вийти звідси.

Я подивилася на нього, потім на скляні двері попереду.

— Там  потрібні ще якісь документи?

— Не знаю. Але я вірю, ти знайдеш їх у своїй сумці.

— Дуже смішно. — занервувала я.

— Я не жартував.

Ось тепер він точно жартував.

Ми рушили до виходу.

За склом було місто, яке я бачила лише на фотографіях у Гугл-картах. Мені хотілося зупинитися й роздивитися все докладніше, але спершу треба було дістатися до місця, де можна буде нарешті сісти, випити води й перестати перевіряти, чи не загубила я власні документи.

Я ще не знала, яким буде моє життя тут. Не знала, чи зможу звикнути до мови, міста й людей. Не знала, чи захочу залишитися довше, ніж планую. І точно не збиралася ухвалювати великі рішення після перельоту, коли найбільше хотілося душу й нормального сну.

Поки що я просто гостя.

Мені потрібно трохи часу. Кілька місяців, щоб видихнути, розібратися з собою й зрозуміти, що робити далі. Повернутися до письма, спробувати щось інше або нарешті визнати, що старі плани більше не працюють.

Сьогодні я хотіла лише дістатися до нового дому й дізнатися, де тут найближча кав’ярня.

А ще — якнайшвидше побачити Аксіому. Я не знала, що саме він думає про нашу подорож. Могла лишень припустити, що нічого доброго. Мабуть, він уже складав список претензій. І, знаючи його, починав би із найголовнішого: чому в переносці не було дивана.