Розділ 1. Аксіома

 Розділ 1. Аксіома

Я думав, що найгірші речі в моєму житті вже трапилися.

По-перше, зрада. Ні, не романтична — дружня.

Шеєр.

Я спав на його книжках. Лежав у нього на грудях, коли він думав, що ніхто не бачить. Слухав його серце. Іноді навіть дозволяв гладити себе довше, ніж передбачав наш договір про взаємовигідне співіснування.

І що я отримав?

Прощання по-англійськи й повний ігнор.

Дуже логічно, до речі. Ніяких емоцій.

Люди взагалі дивні істоти. Можуть роками сидіти поруч із котом, звикнути до його присутності, а потім раптом зібрати речі й кудись податися, навіть не поцікавившись, чи має кіт плани на вечір.

А я, між іншим, мав.

У мене було улюблене місце для сну, кілька незавершених справ із вазоном і серйозні наміри щодо пакета, який Маріанна необачно залишила на підлозі...

Тепер усе це втратило актуальність.

Шеєр кудись подівся. Я зробив про нього висновки.

По-друге, ветеринар.

Про нього я навіть не хочу говорити. Люди називають це «турботою», але я досі пам’ятаю погляд того чоловіка з холодними руками. Відтоді знаю: якщо хтось каже: «Зараз буде трішки неприємно» — біжи. Не слухай пояснень. Не вір усмішці. Біжи, котику, біжи!

Бачте, після падіння з дерева я став трохи мудрішим. Принаймні, мені так здається. Я почав розуміти людей, їхні дивні рішення й навіть деякі слова. На жаль, це не допомогло мені уникнути ветеринара. Мудрість узагалі переоцінена, якщо в тебе чотири лапи, а людина має машину.

Я був упевнений, що Всесвіт вичерпав фантазію. Але ні.

Одного ранку Маріанна почала збирати валізи.

Спочатку я не занепокоївся. Вона часом перекладала речі з одного місця на інше, ніби сподівалася, що від цього в них з’явиться новий сенс. Жінки взагалі люблять пересувати предмети, а потім радіти, що знайшли їх там, куди самі й поклали.

Я вирішив поспати. Коли прокинувся, валіз стало більше. Підозріло більше.

Маріанна ходила кімнатою, перевіряла документи, щось шукала в телефоні й час від часу дивилася на мене з виразом, який мені зовсім не сподобався. Так дивляться перед тим, як сказати: «А тепер нам треба поговорити». Або... Перед тим, як витягти переноску.

Я підвівся, потягнувся й вирішив тримати ситуацію під контролем. Для початку перевірив валізу. Усередині лежали речі, які не мали жодного стосунку до моїх інтересів. Одяг, косметика, книжка, зарядні пристрої. Жодного пакета з кормом.

Я повторив огляд.

Результат не змінився.

— Аксіомо, не лізь туди! — буркнула Маріанна.

Я подивився на неї.

Перепрошую, а куди мені лізти? 

Вона підхопила мене на руки й притиснула до себе.

— Ну що, мій хороший?

Я дозволив їй кілька секунд побути щасливою. Потім спробував вивільнитися. У мене, на відміну від деяких людей, був план на день.

— Ми скоро вирушаємо, — сказала вона.

 О, Всевишній! Куди?

— Ти летиш зі мною.

Ось тут я зрозумів, що справи кепські.

Летіти — це коли птахи махають крилами, а ти сидиш на підвіконні й оцінюєш їхню техніку. Я не чув, щоб коти мали літати добровільно. Ми створені для того, щоб стрибати на шафи, скидати звідти чужі речі й спати в теплих місцях. Не для того, щоб долати тисячі кілометрів у металевій коробці.

— Мр-р? — перепитав я.

— У Китай, — пояснила Маріанна.

У... Китай...

Це не просто далеко. Це настільки далеко, що навіть мої образи туди долітають!

Я спробував пригадати, чи зробив щось таке, за що мене могли засудити до міжнародного перевезення. Зіпсував один документ? Ні. Розбив чашку? Вона сама стояла на краю столу. Подряпав диван? Диван давно потребував ремонту.

Жоден із цих злочинів не заслуговував такого покарання.

І тут з’явилася переноска. Я знав її. Ми вже зустрічалися. Наші стосунки не склалися з першого разу, тому я не мав жодних підстав давати їй другий шанс.

Я відступив.

Маріанна зробила крок до мене.

Я відступив ще раз.

— Аксіомо, ходи сюди.

Ні-ні-ні! Нізащо!

— Не змушуй мене ганятися за тобою.

О, тепер це ще й моя провина.

Я шмигнув під стіл. Маріанна присіла. Я перебрався за крісло. Вона обійшла крісло. Я зробив те, що вважав блискучим тактичним маневром — вискочив у коридор.

Там на мене вже чекала Вероніка.

Зрадники. У мене немає інших слів.

Мене спіймали, підняли й запхали в переноску. Я встиг висловити все, що думаю про цей уряд, але люди, як завжди, не дослухалися до розумних котячих слів.

Дверцята зачинилися.

Я подивився на Маріанну крізь решітку. Вона притулилася до неї пальцями.

— Вибач, мій хороший.

Вибачення приймаються в письмовій формі. Бажано з печаткою та компенсацією.

Потім мене понесли.

Я не знаю, хто придумав переноски, але сподіваюся, що в наступному житті він народиться котом. Бажано без шерсті, щоб було холодно, і з господарями, які люблять подорожувати.

Дорога до аеропорту минула в умовах, які я не можу назвати комфортними. Машина рухалася, люди розмовляли, а я був змушений сидіти в переносці й слухати, як моє майбутнє обговорюють без моєї участі.

— Він трохи нервує, — сказала Маріанна.

Трохи?

Я переживав кризу довіри до людства.

— Зате незабаром будемо на місці, — відповіла Вероніка.

Я хотів би нагадати, що це не відповідь на жодне з моїх запитань.

В аеропорту все стало ще гірше. Мене кудись несли, ставили, піднімали, знову несли. Люди показували документи, розмовляли з іншими людьми й робили вигляд, що все відбувається за планом.

У мене були сумніви щодо якості цього плану.

Потім нас змусили чекати. Люди люблять чекати в аеропортах. Вони сідають на стільці, дивляться на екрани, п’ють каву й періодично перевіряють час. Ніби від цього літак з’явиться швидше.