Гл. 1. Впізнання

Наші дні. Ліжко, напівтемрява. Він щойно знову допитував її через ревнощі, але тепер він приголомшений.

Він: (голос тремтить) Почекай... Яке сьогодні число? Одинадцяте? Ти сказала, це було двадцять п'ять років тому, восени?

Я: Так. 11 жовтня 1996 року. Я ніколи не забуду цей день. Я їхала на примірку сукні. О шістнадцятій нуль-нуль світ просто вимкнувся. Наче хтось перерізав дроти. Чотирнадцять годин порожнечі.

Він: (повільно відкладає сигарету, його обличчя блідне) Одинадцяте жовтня дев’яносто шостого... Я тоді був на трасі під Борисполем. За нами йшли три машини, поливали з автоматів. Я пам'ятаю, як подивився на годинник — було шістнадцята дванадцять. За три хвилини я влетів у кювет. Моє серце зупинилося о 16:15.

Я : (сідаю у ліжку, дивлячись на нього з жахом і надією) Ти хочеш сказати...

Він: Я хочу сказати, що  п'ять хвилин я був на тому світі, я бачив не «світло в кінці тунелю». Я бачив дівчину. Вона стояла в тумані, така тонка, у чомусь світлому. Я тягнувся до неї, але не міг торкнутися. Я думав, це смерть прийшла за мною в такому образі. А це була ти.

Я : (голос зривається) Поки твоє серце не билося ці п'ять хвилин, я була там. Я бачила тебе! Це твоє фото з мододості. Я тебе впізнала.
Я думала, це примара з мого кошмару. Ти був у шкірянці, злий, закривавлений...  Тепер я розумію, чому я прокинулася о шостій ранку вся в сльозах. Я не знала, хто ти, але я відчула, що хтось... хтось дуже важливий тільки що пішов.

Твій брат... він тоді, 11 жовтня, був там. У моїй комі.

Я бачив його в тумані. Мій брат... він стояв стіною, не пускав мене до тебе. Штовхав назад у розбите залізо. 

Я : Він був у тій старій куртці, яку ти потім спалив, бо не міг на неї дивитися. І він сказав мені... він просив передати тобі одну річ. 

Він: (голос зривається на шепіт) Які слова? Кажи... якщо ти не брешеш, кажи!

Ти: Він сказав: «Живи за двох, малий. І не шукай ворогів там, де тебе кохають».