РОЗДІЛ 11 ВАЛЕРІЯ

— Чекаємо вас рівно через вісім місяців.  -  щебече мені лікар,  видаючи на руки виписку.  – Бережіть себе. Пам’ятайте, головне – позитивні емоції та  хороше харчування. Вас  хтось забере?

— Я на таксі, - виправдовуюсь,  хапаючи папери.

Його  запитання   збиває з пантелику, я   намагаюсь  зробити байдужий вираз обличчя,  проте  він все розуміє. Уважному чоловікові в  білому халаті,  який  був до мене дуже чуйним,  я  нахабно брешу.

Під його   проникливим поглядом  полишаю білосніжні стіни, котрі на  довгих два тижні замінили мені рідний дім, тобто кімнату в гуртожитку,  де зі слів  дівчат,  зараз відбувається грандіозний ремонт.

Хоч  лікувалася я  безкоштовно, однак витрачати лишню сотню гривень не маю  можливості. Таксі  скасовується,  привіт громадський транспорт.

Добре, хоч нудота минула. Зі  симптомів вагітності  зберігалась лише сонливість,  яка  не була такою дошкульною,  як  постійне бажання  блювати.

Діставшись  до  гуртожитку,  одразу вражаюсь масштаби ремонтних робіт.  Бригади робітників  снують повсюди, працюють, метушаться. Здається,  студенти звикли   до  подібного  режиму, бо байдуже пересуваються  поміж будівельників.

Діну та Дарину  застаю в кімнаті. А  ще незнайомку – довговолосу блондинку з яскравим макіяжем та татуюванням на  шиї. Остання, озута в  черевики,  сидить на моєму ліжку, щоправда, застеленому чужим покривалом –  чорним та  пошарпаним.  Вона слухає музику,  втупившись у свій  мобільний телефон. Вгледівши мене, подруги на мить застигають,  не в змозі підібрати потрібних слів.

— Валеріє,  а ти чого не  попередила  про повернення,  - якось таємниче  промовляє Діна. Крадькома озираючись  в напрямку гості на моєму ліжку, підходить та  допомагає роздягнутись. –  Як ти?  Рада, що нарешті тебе виписали.

— Я теж,  - скупо відповідаю та киваю  на  незнайомку, котра навіть  не реагує на  ситуацію.  – А це  хто?

— Тут така справа. Неприємно доволі, -  переминається з ноги на ногу подруга. – Ми просили Антонівну,  та вона навіть слухати не захотіла.

— Поясни.

Та пояснення  зайві, коли бачу акуратно складені  дві дорожні сумки біля порогу. Мої сумки з  моїми  нехитрими  пожитками.

— А як же …

— Комендант  виявилась невблаганною. Можливо, підійди до неї сама. Поясни, попроси, щоб  дозволила пожити хоч якийсь час.

— Доведеться,  - сумно промовляю,  примощуючи   пакети біля  пожитків. Хоч як  не хочеться   бачити  ненависну  жінку,  та  вибору у мене немає. Якщо  не випрошу хоча б  ліжко,  залишусь ночувати просто неба, або на останні копійки зніму  номер в  готелі.

Антонівну  знаходжу у  її кабінеті-комірчині на  першому поверсі. Як завжди, вона зайнята важливою справою – перемиває комусь кісточки під  час телефонної розмови.  

— Антонівна,  добрий день. Я  хотіла вас попросити.

Жінка вмить насуває на обличчя   маску  похмурості та дивиться на мене, наче  перед нею набридлива муха,  що от-от  сяде і  вкусить. Я вже сумніваюсь у правильності свого вчинку.  Комендант навряд поступиться.

— Явилась? – запитує,  відвертаючись та вдаючи  зайнятість. – Твої речі  зібрані, якщо не   помиляюсь. Не затримуй  мого  часу.

— В мене немає де жити. Не можна так просто  викинути людину  на вулицю,  дайте мені кілька днів, аби влаштуватися.

Проникливі очі застигають на  моїй фігурі, концентруються  в  районі  живота.

— Ти  зробила  аборт?

— Ні, - сміливо відповідаю, гордо піднявши голову. – І не буду.

— Дурна. Живи у  своє  задоволення. Навіщо добровільно вішати ярмо на шию та   народжувати таку ж  непутящу дитину, як сама? 

— Вас  це не стосується.

Я роблю помилку – непоправну та  вирішальну. Моя відповідь дратує Антонівну,  її щоки наливаються  червоною фарбою, це мить  - і вибухне. Я  подумки сварю себе за  довгий язик, за нестриманість,  за необачність.

— Зате мене  повинні турбувати твої проблеми з житлом? – цідить крізь зуби Антонівна. – Геть з очей.

— Я  дуже вас прошу, будь ласка.

— Геть. Не доводь до гріха.

Солона волога наповнює очі. Я  змахую  непрохані сльози образи та відчаю. Нічого не залишається, як мовчки  покинути кабінет  коменданта та відправитись у  сутінкове місто шукати  прихистку на ніч.

- Речі  забери. Більше сюди ні ногою, а то повідомлю в  поліцію, - гукає голосно вслід.

Її останні слова  крижаною лавиною  огортають бідне серце, яке відчайдушно  б’ється сполоханою пташкою у грудях. Я  виходжу з гуртожитку,  полишаючи  за спиною всі надії на  світле завтра.

Місто  поволі покривають сутінки, вони під  темною пеленою ховають  і  радість, і  біль, і сподівання, і   розбиті ілюзії.

Нічого кращого не вигадую, як  поїхати ночувати на вокзал. Страшно,  однак іншого виходу  не знаходжу.