РОЗДІЛ 10 КІРОВ

Дзвінок з невідомого номера застає зненацька під час  наради керівників відділів. Один раз я  збиваю, та  хтось  вдруге  настирливо  одразу  дає про себе знати. Отже,  терміново.

— Вибачте, -  киваю присутнім та  підіймаю  слухавку. Десь на периферії  зароджується неприємне  передчуття,  яке  холодною змією осідає на серці. – Слухаю…

— Добрий  день. Валерій Сергійович? -    промовляє до мене  приємний  жіночий голос, і не дочекавшись відповіді, продовжує: - До нас  в лікарню швидка доставила Валерію  Горову. Ви знайомі?

Я  швидко  обробляю  інформацію,  та  жіночка  по ту сторону зв’язку випереджає мене:

— Вашу візитку знайшли в її сумці,  тому  вирішили  потурбувати. Якщо   хвора для вас чужа людина,  то вибачте, що потривожила.  Будемо шукати інших її  родичів.

— Ні, ні! Стривайте,  - нарешті  розумію,  про кого йде мова. – Так, Валерія.  Що з нею? Чому вона  в лікарні?

—  Вам краще приїхати і  поговорити з лікарем.

— Зараз буду.

Окидаю поглядом   підлеглих. Всі, окрім  сина, потупились в  документи, вдаючи байдужість до моєї розмови. Ярослав  же проникливо  дивиться, вловлюючи зміну емоцій на  моєму обличчі, і  в   тому погляді – цікавість,  тривога, бентежність. Звісно,  він не знає про Валерію, тому дивується. Завжди обізнаний  про особисте життя  батька,   аж раптом щось проґавив.  Закривши  блокнот,  поспіхом звертають до  працівників:

— Нарада  переноситься.  Помічниця  повідомить, коли  зберемось повторно. Всім гарного та  продуктивного дня.

Всі мовчки  розходяться. Ярослав  затримується, він навіть зі стільця  не підводиться, мовляв,  розпорядження його  королівської величності не  стосується.

— Я поспішаю,  -  недвозначно натякаю, що все-таки потрібно   покинути мій кабінет.

— Валерія… Як цікаво, - натомість  награно повільно  відповідає син. Він  стукає  кінцем ручки  по  столі,  вдаючи  глибоку задуму. – І  хто така Валерія, тату? Я  чогось  не знаю.

— Тебе не стосується. Поки що,  - можливо занадто різко відповідаю. Накидаю на плечі  пальто,  збираю особисті речі та прямую до дверей.

— Татусю,   ти хоч  завчасно  повідом, кого  мамою називати. А то не розбереш чи  Анну, чи Валерію, - теж підводиться. – Ще заплутаюся і  тобі  доведеться червоніти перед  дамами.

— Я не червонію,  - рубаю з плеча,   пропускаючи його повз  себе.

— Звісно. Залізний  Валерій Кіров, - син, не зважаючи на  присутніх відвідувачів в  приймальні, демонстративно  розвертається та, виставивши  пальці   пістолетом,  умовно стріляє в моєму напрямку.  

Його дитячість дратує, бісить! Міцніше стиснувши  вилиці, мовчки виходжу  в коридор. Розумію,  ніхто  слова не скаже на  необдумані витівки  мого сина,  та   поведінка  останнього виглядає, як мінімум,  дивною.  Рано чи пізно мій  терпець увірветься, однак сердитись на  хлопця я  не маю  жодного права.  Через власну  зайнятість я  не займався його вихованням,  тому зараз пожинаю плоди своїх помилок. Напевне,  якби міг повернути час,  я  б інакше ставився до його  витівок в дитинстві та студентські роки.  Вже не вирішував би  їх власними силами, а  змушував  самостійно відповідати  за  ганебні вчинки.

Та,  на  жаль,  минуле не виправити, не повернути. Сьогодення   диктує нові  умови  і  ми змушені  пристосовуватись до нього. На телефон приходить сповіщення з адресою лікарні. Про себе  дивуюся, чому  дівчину відвезли в  міський  перинатальний  центр.

Уява малює доволі  невтішні картини. Я  підганяю водія,  нетерпляче стискаю в долоні  гаджет, час   тягнеться, наче  гумка – довго і   повільно.  Як тільки  автівка  зупиняється біля необхідної кількаповерхової будівлі,  вискакую з салону та   безперешкодно підіймаюсь на  другий поверх, де,  зі слів працівниці  закладу,  на мене очікує лікар.

Потрібні двері  знаходжу  швидко.  У кабінеті   помічаю  широкоплечого рослого чоловіка, на кілька років  молодшого за мене. Він  відводить від телефону  очі,   оцінює мене  по зовнішньому вигляду, ніби приймає рішення   яким тоном  розмовляти.

— Добрий день! Чудово, що так  швидко приїхали,  - лікар улесливо запрошує присісти на  стілець.  Поки він вивчає  мене,  я за кілька секунд оглядаю приміщення.  Тут  нещодавно  проводили ремонт,  помічаю нове обладнання  та  меблі.

— Що з Валерією? – переходжу до головного. – Яким чином вона опинилась у вашому відділенні?

У відповідь  співрозмовник   здивовано зводить  брови на  переніссі і  ледве тамує смішок,  який  от-от мимовільно вирветься з гола.

— Тому  що всіх вагітних відправляють до нас,  - спокійно, розставляючи   наголоси на словах,   відрізає він.

Недовірливо  мружусь. Здається  проблем зі слухом не  маю, та й   логічним мисленням  природа не  обділила. Але те, що Валерія  - вагітна,  вибиває грунт з-під ніг.

— Виникла  загроза переривання вагітності. Горовій  стало погано на вулиці. Перехожі викликали швидку, і, на щастя,  вчасно. Зараз стан дівчини важкий,  але, сподіватимемось,  молодий організм  зможе подолати труднощі.

— Що з  дитиною? – питаю,  відчуваючи  внутрішню напругу. Всередині    ураган, який   готовий  будь-якої миті   змести все на своєму  шляху.