РОЗДІЛ 8 ВАЛЕРІЯ

Нудота  не проходить. Мучить щоранку, а  на додачу     з’явились часті запаморочення і  гостра реакція на запахи. Сьогодні вкотре не йду на ранкову пару. Відлежавшись в ліжку,   нарешті приймаю рішення сходити в лікарню. Мій стан здоров’я   зовсім погіршився, тому  зволікати – означає грати на час.  

Сповзаю з постелі. Голова важка,  перед очима світ  вертиться, темніє, а блювотні маси  спазмують горло.

Прикривши рукою рот, нікого не помічаючи на своєму шляху, заледве встигаю   добігти до туалету.

Відчувши бажане полегшення виходжу з приміщення і  застигаю, мов вкопана,  біля дверей.

—І що, Горова, - рипить  голос коменданта – Добігалась? В  подолі принесла. Чи все-таки який не який татусь мається?

Спантеличено кліпаю очима, а мозок  хаотично переварює інформацію,  що снігом на голову  злітає з губ  верескливої жіночки. Татусь?

—Не розумію,  про що ви.

—Не розуміє вона, - лементує  на весь поверх опонентка, поставивши руки в  боки. – А коли  живіт виросте,  втямиш, що вагітна? Так, Валеріє. З дитиною в гуртожитку жити заборонено. Тож  найближчим часом розв’яжи свою проблему: чи з дитиною чи з житловою площею. Я тебе попередила.

Комендант грізною хмарою відсувається  геть,  полишивши мене, отетерілу та  перелякану  до кінчиків пальців,  сам на сам із встановленими фактами.  Неслухняними ногами  повертаюсь в кімнату,   безсило завалююсь на  ліжко. Сльози, схлипи, крики…

Вони нічого не міняють. Зіставивши всі факти,  зокрема останню дату жіночих днів,  з розпачем зариваюсь в подушку.

Ярослав.

Як же так?

Чому він?

Чому  зараз, коли я  одна однісінька у цілому світі, без підтримки, без стабільної нормальної роботи,  без освіти.

Живіт скручується,  болем відгукується десь в спині. Я  обхоплюю його руками.  Навіть без підтвердження лікаря розумію,  що  під моїм серцем б’ється  ще  серце -  беззахисної крихітки,  нетямуща мати якої не здатна її захистити.

В такому стані мене застають Діна та Дарина. Зайшовши в кімнату  після обіду, дівчата одразу  засипають питаннями,  намагаються втямити зміст мої уривчастих слів.

— Я вагітна,  - шепочу скусаними губами,  вловлюючи терпкий присмак крові. – Вагітна…

Слова луною відбиваються від стін, залітають знову в мозок і  добивають відчаєм та безпорадністю ситуації.

— Ти? -   ошелешено перепитує Діна. – Як  скромна   студентка  Горова ухитрилась залетіти? А головне коли, якщо постійно  зайнята?

— Хто батько? Він знає? – одразу береться  до головного інша подруга. Її тон діловий. Схоже,  хтось вирішив конкретно взятись  за моє особисте життя. -  Ти в лікаря була?

— Ні,  -  кволо відповідаю. Присідаю на край ліжка, обводжу заплаканими очима подруг.

— На їхніх обличчях тривога і непідроблена схвильованість.  Радує, що хоч комусь не  байдужа моя доля. Діна    обіймає мене, міцно пригортає.

— Валеріє,  не панікуй.  Спробуємо по черзі зі всім розібратись. Першим ділом зараз підемо до гінеколога. Ми тебе проведемо. Нехай підтвердить твої здогади.

— Отож-бо, що тільки підтвердить, - з нотками безвиході відповідаю. - Комендант знає про вагітність,  погрожувала  вигнати з гуртожитку з дитиною. Ох, дівчата, навіть страшно подумати, що чекає на мене в  майбутньому.

Чергові ридання ріжуть і  без того  навислу напругу в  повітрі. Мені   буквально  хочеться вирватись із замкнутого кола, в  яке  потрапила за рішенням долі.

— Припини ревіти, - намагається втихомирити Діна, - це може зашкодити малюку, якщо надумаєш народжувати. А взагалі-то негайно збирайся до лікаря. Ми тебе супроводимо, і  після його  висновку придумаємо, яким чином  діяти далі.

Підтримка дівчат додає сил.  Швидко переодягнувшись, так-сяк вмиваюсь, зачісуюсь і вже через годину  стою  перед  поліклінікою з  амбулаторною карткою в тремтячих руках. Ноги підкошуються. Внутрішньо відмовляюсь сприймати ситуацію серйозно,  здається, що пора прокидатись, однак сон ніяк не  хоче полишити мене.

В лікарні пахне хлором, розчинами та   дезінфекційними.  Не пам’ятаю, коли останній раз відвідувала  подібну установу.

— Валеріє, поспіши, а то доведеться завтра  приходити,  - Дарина  силоміць підпихає мене до ліфта.

— Та йду я, йду, - відмахуюсь і таки  наважуюся на вагомий  крок.

Під кабінетом з  відповідною красномовною  табличкою застигаю. Подруги залишились чекати на вулиці, і, зоставшись   без підтримки, я  вагаюсь.  Страшно до застигання крові у  венах. Страшно  майбутнього, яке  відкриється через кілька хвилин.

— Наступний, - звучить із-за дверного  полотна  глухий  жіночий голос. Несміливо проходжу всередину. В кабінеті  світло,   чисто,   його білосніжність ріже очі. За невеличким столиком сидить лікарка і   неквапом  щось записує в  картках.

— Проходьте,  розповідайте, -  запрошує вона, не відриваючись від записів.

— Я… - тягну,  переминаючись з ноги на ногу. – Я  вагітна.

Жінка  підводить на мене очі,   оглядає з  ніг до голови,   рукою показує на  стілець поруч  столу.