РОЗДІЛ 7 КІРОВ

Я вже наче  забув про неї, наче викинув з голови як пройдений  фрагмент минулого. Поринув в роботу, зайнявся новим проєктом, спробував   жити звичним темпом. Та  доля вирішила знову звести з кучерявою незнайомкою в непримітному тонкому пальтечку.  Зелені очі  зазирають в душу,   хвилюють мій внутрішній світ,  нагадують,  що її молодість така помітна із моєю досвідченістю.  Вона  сидить поряд, а  нервую, мов хлопчак. З останніх сил стримуюсь,  аби не поглянути в її напрямку.

Валерія…

Дівчина говорить,  що навчається на  юридичному,  що вихованка дитячого будинку. І після цих слів  в моїх очах – зовсім  беззахисна і  довірлива. Не потрібно мати   аналітичний склад розуму, аби зрозуміти, що її дитячістю намагався скористатись  юрист філії на Ранковому.  Ця  думка  ножем ріже підсвідомість, я  ладний  голими руками придушити нахабного  клерка, який  посягнув  на  кучеряве створіння. Та з ним розберусь пізніше. Тепер необхідно дізнатися,  що конкретно привело її в  той злощасний кабінет.

Радію, що вдасть з нею поговорити. Андріївна  мимоволі  зіштовхує нас, і я  дуже вдячний жінці за це.

Час в її кабінеті, коли вислуховую наболілі  проблеми дитячого будинку, видається вічністю. Розумію, цинічно нехтувати  такими проблемами,  та думки вперто вертяться навколо Валерії, яка, напевне, зачекалася біля автомобіля.

— Так,  ми можемо  зробити ремонт в спортивному залі і  придбати все необхідне для ваших вихованців.  По інших питаннях з вами зв’яжеться моя  помічниця. Не соромтесь,   говоріть їй все, що потрібно закладу.

Директриса  щиро дякує, проводить до дверей і замалим не  благословляє. Нетерплячість бере гору,  посилаючись на зайнятість,  поспішаю розпрощатись  та опинитись на свіжому повітрі.

Та  у  дворі на  мене чекає розчарування – гостре і  несподіване. Білявки  в моїй автівці ще немає. Я почуваюся хлопчиськом,  якого поманили новою іграшкою і  не дали погратись.

Наказую охоронцеві відшукати Валерію та супроводити до транспортного засобу.

Я звик,  що мої вимоги виконують без лишніх слів та запитань. Ось вона несміливо  підходить,  застигає перед відчиненими дверима, уважно прислухається, адже я  розмовляю телефоном і тепер не знає,  чи варто втручатись в мій   особистий простір. Прикривши слухавку, запрошую дівчину присісти.  Валерія  обережно  вмощується, салон одразу  наповнюється квітковим ароматом, який  приємно лоскоче ніздрі та душу. Глибше його вдихаю. Мені подобається.

— Скажіть адресу водієві,  - прошу дівчину,  відклавши мобільний телефон. У відповідь називає адресу університету.

Ми обоє мовчимо,  хоча розумію,  що варто щось запитати. Я не можу її просто так відпустити. Не можу.

— На якому курсі навчаєтесь? -  ставлю безглузде питання.

— Третій.

— Плануєте працювати за спеціальністю?

— Хотілося б.  Але молодому спеціалісту важко знайти і  роботу, і  пристойне місце стажування.

— Місце стажування? – одразу уточнюю,  відчуваючи, що   чую  головне. Валерія  під моїм  проникливим поглядом нітиться,  заїдає нижню губу. – В  «Техмед» приходили,  щоб влаштуватись проходити практику?

Після  доброї хвилини мовчання та вагання вона нарешті говорить:

— Майже.

— Поясни.

— Вже немає значення, - і, замкнувшись в собі,  відвертається до вікна.

— Я  можу тобі  допомогти. Для мене не проблема влаштувати тебе  в  юридичний відділ   головного офісу. Якщо  зарекомендуєш себе  з позитивної сторони,  з часом, після отримання  диплома,  зможеш претендувати на   вакансію.

Тендітні плечі  тремтять. Вона нарешті  озирається. В її очах читаю страх.

— Від таких пропозицій не відмовляються,  -  наводжу останній  аргумент,  а  сам  в передчутті:  вона погодиться,  будь-яка нормальна людина погодиться.

— Я знаю. Та все ж змушена вам подякувати та відмови. Є обставини.

Намагаюсь  виражати байдужість, проте всередині  підіймається  ураган, який  готовий знести все на своєму шляху. Здається мені,  причиною її відмови насправді є  той мудак з  філії на Ранковому. Підсвідомо роблю пунктик, вияснити ситуацію і  розставити для  себе вся крапки над «і».

Водій  зупиняє  біля кількаповерхової  будівлі університету. Мала  одразу  рветься вибігти та я  зупиняю її. Несподівано для себе  хапаю  за  крихітну ручку та утримую поруч, а вона сполохано зирить, наче я  - якийсь бандит,  який   прагне нашкодити їй.

— Стривай, - заспокійливо промовляю. – Візьми мою  візитку. В разі  чого телефонуй. В будь-який час доби, - і чітко додаю: - Я  завжди тобі допоможу.  

Валерія все-таки тягнеться до  чорної картки,  на  якій  золотими літерами виведений мій  особистий номер телефону. Пальчики тремтять,  я  перехоплюю їх, міцно стискаю у своїй  долоні.

— Я завжди тобі  допоможу.

— Дякую,  мені час  іти.

Вирвавшись із захвату, вибирається з автівки,  зливається  з  потоком студентів, котрі  хвилями перекочуються через центральний вхід. Поруч  ще витає її аромат і  я, наче одержимий, вдихаю його  на повні груди,  щоб пам’ятати якомога довше. Внутрішній  голос підказує, що Валерія навряд колись зателефонує. Та я  знайду спосіб знову з  нею зустрітись.