РОЗДІЛ 6 ВАЛЕРІЯ

МИНУЛО ТРИ ТИЖНІ

— Сонька, прокидайся! На пари нумо,  - будить мене Діна,  дівчина по кімнаті й моя однокурсниця. – Ми вже зібрались, - киває в напрямку Дарини. Та нетерпляче переминається з ноги на ногу та невдоволено коситься  на мобільний телефон у руці.

Потягуюсь. Голові йде обертом, наче не спала кілька днів поспіль. Втома свинцем наливає тіло і  мені доводиться докласти максимум зусиль,  аби вибратись з-під теплої ковдри. Та варто підвестись, як  перед очима паморочиться і я, втрачаючи орієнтацію в просторі, завалююсь знову на ліжко.

— Ей, ти чого?-  стурбовано запитує  Діна,  нахилившись над мною.

— Щось  погано стало. Нудить.

— Не роби різких рухів. Повільніше, - вона допомагає мені підвестись та турботливо розмахує зошитом перед обличчям. – Краще?

В середині все  противиться, викручується, я  боюсь, що мить – і вміст шлунку з’явиться  на підлозі.

—Води? -  також запитує Дарина. – Я миттю.

— Ні, - заперечую, відчуваючи, як  свідомість  знову  проясняється. – Здається,   я  приходжу до тями.

— Не лякай так,  -  полегшено промовляє остання. – Ти їла щось вчора? Можливо отруєння?

— Швидше недоїдання,  - вставляє своїх п’ять копійок інша подруга. – Говорили тобі,  залишай цей  підробіток. Здоров’я важливіше.

— Звісно,  тільки за що мені тоді жити?

Знаю, мої  обурення та  відмовки  стосовно роботи  офіціантки в  кав’ярні до темної ночі, недоречні, бо й сама  прекрасно розумію,  що надовго мене не вистачить аби щодня після навчання  працювати та ще вчити опісля конспекти.

Дівчата тільки невдоволено  видихають.

— Вигляд маєш недуже, -  турбується Дарина. – Можливо, залишишся вдома.

— Ні, я  обіцяла Андріївні сьогодні  зайти. У них в дитячому будинку  свято. Я  - почесний  гість, - відповідаю, все-таки підвівшись на  ноги.

Після вмивання крижаною водою стає легше, не так нудить. Але апетиту  немає.

На щастя,  з’явитись потрібно на третю пару. Одягнувши святкову сукню,    коротенькі чобітки на  середньої висоти каблуку,  поверх своє незмінне пальтечко,  громадським транспортом добираюсь до  місця, де пройшло моє дитинство. Серце  завжди тріпоче, згадуючи приємні і  не дуже моменти, які   мені вдалося пережити в  цих знайомих до найменших подробиць стінах.

Кабінет  директорки знаходиться на  другому поверсі. Я  поволі  підіймаюсь сходами, спостерігаючи за  метушливими дітлахами,  які вихором носяться  коридорами. Проникливо  вдивляюсь в  обличчя  вихованців. Усі  вони дорослі. Життя  змусило їх  зробитись старше свого віку,  привчило виживати й  змалечку виборювати  місце під сонцем. В їх очах сум. Непідроблений, справжній, постійний.  Напевне, цей сум  також  навіки посилився і  в моїх.

Після  короткого стуку чую запрошення  Андріївни зайти.  У світлому,  просторому кабінеті  гуляє  зимове сонце, вистрибує  своїм промінням  по меблях і  лагідному лиці жіночки літнього віку.  В її волосся вже давно пробралась молочна сивина , однак краси правильні риси  обличчя  не втратили. Гострі вилиці,  тонка лінія вуст, розтулена в усмішці,  прямий, злегка піднятий догори,  ніс – все це  образ   найріднішої для мене людини.

— О, Валеріє,   добрий  день! Яка я  рада, що ти змогла приїхати. Для наших діточок ти взірець для наслідування.

— Здрастуйте,  - вітаюсь, цілуючи підставлену щоку. Теплі руки  обіймають мене за плечі, і від того серце повниться  людським щастям. Кожному з нас  важливо, аби  поруч була людина, яка підтримає,  зрозуміє,  пожаліє.

— Ти захворіла? – одразу цікавиться директорка, вона по-батьківськи прикладає до чола руку, чи бува, немає температури.  – Бліда зовсім.

— Не хвилюйтесь. Погано  спала,  - поспішаю запевнити. Ми присідаємо одна біля одної на стільцях, які зіставлені вряд під  пофарбованою у блакитний колір стіною.

Жінка розпитує про навчання,  про роботу,  цікавиться особистим життям. Якщо про перші два пункти я  говорю охоче,  то  на останньому питанні запинаюсь. Мені нічого  розповісти. Ці кілька тижнів  я  намагалась забути свою помилку в  обличчі Гурського і  більше не згадувати Анатолія.  Про Кірова ж взагалі заборонила собі думати.

— Ти така вже доросла дівчинка, - обережно заправляє пасмо мого волосся за вухо  Андріївна. – Я дуже хочу, аби  ти зустріла  справжнього чоловіка.  Надійна опора -  найголовніше для  жінки. І не кривись так. Колись ти мене зрозумієш.

— Звісно, - відповідаю, намагаючись вдати  спокій. Проте хвилювання,  образа на саму себе  кипить всередині і  якоїсь миті   хочеться розплакатись. Тамую  гіркі  сльози і  вимушено усміхаюсь.

— Сонечко,  все налагодиться, а за чорною смугою обов’язково  прийде біла. Буде і на твоїй вулиці свято, - підбадьорює вона. – Ходімо.  Святкування  ось-ось розпочнеться.   До речі,  я  запросила багато меценатів. Можливо хтось захоче допомогти нашим дітям.

Ми переміщаємось в актовий зал, який  розташований на   цьому ж поверсі. В ньому вже зібралось  багато  відвідувачів.  Майже всі стільці  зайняті  дітками. Перші ряди, спеціально відведені для  гостей,  заповнені персоналом.