РОЗДІЛ 5 КІРОВ

— Тату, ти – несправедливий,  - категорично заявляє Ярослав, відкинувшись на спинку  крісла напроти мого столу. Він вільно закинув ногу на ногу і  в такій  позі, із  напускною маскою образи на обличчі,  схожий на маленького хлопчика, якому ще гратись і гратись в  пісочниці.  – Я давно виріс, - продовжує,  - набрався досвіду і готовий  керувати  компанією.

— Набрався досвіду? -  скептично перепитую,  примруживши око. Цікаво, що в розумінні мого сина означає  «набратися досвіду»? Звісно, аби задовольняти дівчат  уміння  потрібні. Впевнений, він значну часу приділяє цій важливій складовій  життя дорослого чоловіка. А щодо іншого?  Мене мордуюють сумніви.

— Я здобув  освіту в престижному університеті Європи,  вже кілька місяців очолюю юридичний відділ нашої корпорації. Невже цього замало?

— Невже замало?

— Знову ти у своєму репертуарі! Та з тобою поговорити нормально не можна! – сіпається на  сидінні,  намагаючись з останніх сил втримати гнів. Однак, Ярослав не поспішає покинути мого кабінету,  в який кілька хвилин тому за звичкою увірвався  без банального попередження. – Ще уточни,  корпорація не наша, а виключно твоя.

— Ярославе, ти перегинаєш палку!

— Та невже! –  підводиться і  зривається на крик. – Ти  настільки зациклений на своїй  імперії, на власних інтересах, бажаннях, переконаннях,  що на думку інших хотів плювати. Та що говорити! Ти мене ігноруєш – єдину рідну людину, яка погоджується терпіти твою  цинічну вдачу.

Скарги сина набувають  характеру монологу. Вони настільки звичні, що не сподіваюсь почути чогось нового.    

Керувати, керувати, керувати! Всі  прагнуть керувати, а от  щось для цього зробити –  здатні одиниці.

Вже з порогу Ярослав  додає:

— Егоїст! Ти навіть свого прізвища для мене пошкодував!

Двері з гуркотом зачиняються і  в цих чотирьох стінах, які  останні роки слугують мені домом, сім’єю, життям,   підступно зависає самотність.

Напевне, син  має рацію. Робота -  це все, в чому бачу сенс.  Я втілив у  реальність свою мрію і тепер в буквальному значенні  слова  живу нею. Дім, офіс,   орендована квартира для коханки. Трикутник,  в якому я гублюсь щодень. Та найцікавіше, такий ритм мені до вподоби, я  ні про що не шкодую.

Коли Ярослав  зникає в коридорі,  набираю  особисту помічницю. З першого гудка Поліна відповідає,  через кілька секунд переступає поріг  і  з безпристрасним обличчям, на  котрому  не розгледіти бодай  однієї живої емоції,  застигає в очікуванні вказівок. Поля  працює зі мною п’ять років. На посаду  дівчину рекомендувала   добра  порадниця і подруга, яка до неї розділяла мої трудові  години майже десятиліття. Нова працівниця виявилась  мовчазною,  стриманою, наполегливою та  розуміючою. Жодного лишнього запитання чи  одного невиконаного доручення  - все це Поліна Некрасова. Не помічниця, а знахідка для  постійного  зайнятого боса.  

— Мені потрібні всі  особові справи  працівників нашої філії на Ранковому,  - промовляю й уточнюю: - працівників жіночої статті. Негайно.

— Добре,  - сухо відповідає  прибула. –  Ще щось?

Переводжу погляд на наручний годинник.  Стрілки показують першу годину дня.

— Що з ремонтом гуртожитку на Інституцькій?

— Розробляється кошторис.

— Як  тільки буде готовий, мені на стіл.

Поля робить помітки в  блискучому  блокноті.

— Через годину у вас зустріч з китайцями. Перекладач повідомив, що одразу прибуде в ресторан.

— Угу, - киваю та задумливо тереблю пальцями по столі.  Перед очима виринає спогад: дівчинка в дешевенькому пальтечку з копицею кучерявого волосся. Вона так відчайдушно намагалась пробитись в головний офіс,  що навіть мене мимоволі змусила  пропустити її  в  свою колиску.  

— Чаю? – перебиває мої роздуми помічниця. Я киваю, що ні, і  вона врешті-решт нечутно віддаляється  в приймальню.

Берусь до паперів, котрі  величезною горою зібрались  в очікуванні підпису, проте подумки знову  повертаюсь до власниці  великих зелених  очей.

Згадка про офісного клерка, який вибіг слідом за нею,  нуртує всередині все погане, що тільки може бути в моїй жорстокій, загартованій  роками бізнесу, душі.

Згодую момент, коли вдруге її побачив.  Беззахисна і  наївна,  вона у відчаї шукала порятунку в  найближчій машині. Чи думала головою, заплигуючи до незнайомця в  салон? Чи  була впевнене, що перебуватиме в безпеці за тонованими вікнами?

— Занадто багато питань, -  вкотре хапаючи ручку,   сердито промовляю сам до  себе. У мене попереду важлива зустріч, а я мов хлопчисько, витаю у спогадах про  пересічну  дівчинку. Саме так, дівчинку, бо  різниця у віці між нами вкрай очевидна.

Та  попри важливіші  речі,  на комп’ютері вбиваю  пошук  того самого гуртожитку, біля якого висадив  малу і який вирішив відремонтувати. Щодо останнього. Рішення виникли доволі несподівано.  І причиною тому стала незнайка з мого автомобіля. Оскільки, мою пропозицію допомогти відхилила, я  обрав  довший  шлях. Так би мовити,  зроблю малій приємність,  і заодно прорекламую  себе на майбутнє. Подумки переконую совість, що  такий  збитковий крок  - виключно капіталовкладення в  можливу політичну кар’єру.