РОЗДІЛ 4 ВАЛЕРІЯ

—Випустіть, - пищу, міцніше  вхопившись за ручку.

— Звісно,  - промовляє. – Не смію затримувати.

Знову  роздається клацання  блокування дверей. Не віриться, що так швидко опинюсь на волі. Та ледь встигаю зрадіти, як  боковим поглядом намацую фігуру Анатолія. Він застиг на порозі і  невпинно слідкує за автомобілем. Мимоволі  відсахуюсь. Виходити на вулицю мені явно не можна, інакше горе-керівник  вмить зрозуміє, що ніякого заступника у  мене немає.

— Поїхали? – не очікувано пропонує  чоловік із водійського сидіння.

— Так.

Свідомість кричить тікати, та між двох вогнів  вибираю, на перший погляд, найменший.

Автівка плавно від’їздить, вливається в загальний потік транспорту, за вікном мелькають висотки,  містяни, життя.

— Куди тобі? – запитує Валерій.

Його голос звучить  чисто, спокійно, впевнено. Від його тембру  тілом починають бігти мурашки. У відповідь з горла виривається  гортанний хрип. Прокашлявшись,   говорю:

— Зупиніться, де вам буде зручно.

— Зручно буде біля мого офісу,  але не впевнений,  що в тебе там є справи.

— Ні, немає, - поспіхом  запевняю, пригадавши неприємні події сьогоднішнього ранку. Несміливо називаю адресу гуртожитку.

Чоловік забиває дані в навігатор. Помічаю в  дзеркалі, як невдоволено морщить носа та зводить  брови на переніссі. Ще б пак! Гуртожиток знаходиться доволі далеченько від  головного офісу його  корпорації, та  Кіров  не висловлює вголос справжніх  думок. Він  скеровує автівку в потрібному напрямку, наступної хвилини у  нього дзвонить телефон і решту шляху ми долаємо, занурившись у власні  проблеми.

Відкинувшись на м’яку спинку, роздумую над своїм життям. Тепер  проблем у мене хоч відбавляй. Я  дуже  сподівалась,  що  з часом зможу отримати омріяну вакансію  юриста в  «Техмед»,  стану  маленьким  зернятком у величезній структурі. Зараз же доведеться починати все з нуля. Шукати, просити, запевняти. Плани на майбутнє  луснули мов  мильна бульбашка і  перед мною відкривається нелегкий шлях  до нової вершини. Тільки от, на жаль, тієї вершини на горизонті немає.

Усі мої думки витають навколо  одного  - однозначно варто знайти новий підробіток.  Повернутись офіціанткою  в клуб, з якого звільнилась заради стажування,  не маю  можливості, адже місце вже, напевно,  зайняте.

Заїдаю губу і шумно вдихаю на повні груди повітря, повітря, яке  повниться ароматом чогось особливого. Я не можу  ідентифікувати цей  запах,  з точністю сказати, що він відтворює. Він такий  же особливий, як  його власник – Валерій.

Нарешті чоловік зупиняє  біля   обшарпаної цегляної будівлі  гуртожитку. Не озираючись,  легким  помахом руки наказує   почекати, і в  тому звичному русі стільки  влади, сили, що прикипаю в очікуванні до шкіряного сидіння.  Роздавши останній вказівки  людині по ту сторону зв’язку,   він  виходить із  машини,  аби галантно прочинити  дверцята. Така увага насторожує, я  червонію до кінчиків  волосся.  Коли  подає  руку,  аби  допомогти, взагалі ніяковію, забуваючи дихати.

Торкаюсь шершавої долоні. Несміливо. Ледь чутно. Вона дуже гаряча і  її  тепло передається мені. Ні, не  просто тепло, а ніби внутрішня сила її власника. Мені варто висмикнути   пальці, та я не роблю цього, оскільки натомість  чиню нову дурницю.  Я  заглядаю йому у вічі. Зараз, при  денному світлі він видається іншим. Не таким, як запам’ятався при першій  зустрічі. Вродливий. Його душевна молодість буквально випромінюється із середини. У очах навпроти помічаю свій відбиток -  перелякана,  розхристана дівчинка,  яка розгубилась у цьому жорстокому світі.

— Дякую,  - першою порушую мовчанку, розриваючи зоровий контакт. – Вибачте, що зайняла ваш час.

Моя  рука все ще міцно утримується в його.

— Мені  здалось, що у вас проблеми. Я  можу  допомогти…

Останні слова   промовляє так, що я  не розумію: питає чи констатує факт. Поспішаю запевнити:

— Все добре. Гарного дня, - і вирвавши руку,  поспішаю сховатись  за дверима.

Серце  стукотить,  наче пробігла марафонську дистанцію,  тілом котиться хвиля втоми,  відчаю і  жалю до самої себе.  З останніх сил намагаюсь  не  поглянути у вікно чи  поїхав  Кіров.  У його присутності я гублюсь,  втрачаю  своє я,   не бачу  землі під  ногами. Від таких людей слід триматись якомога далі.

—Вистачить, забудь,  - вперто промовляю,  піднімаючись сходовими маршами на четвертий поверх, де розташована кімната, яку ділю  ще з двома  дівчатами. Якщо не помиляюсь, у них зараз пари, тож маю змогу переодягнутись та підготуватись до порції  запитань. Подруг буде цікавити, з ким  провела  ніч, та й самі ділитимуться враженнями від чергового навчального дня. А через те, що сьогоднішні пари  я  пропустила, то у вечері мене чекають години за конспектами. 

Як очікувала,  кімната зустрічає  мене пусткою та  добрячим  розгардіяшем. Таке враження,  що в рідних стінах порядкував злодій – дилетант, а не збирались гризти граніт науки дві дорослі особи жіночої статі.

Втомлено окидаю  нехитрий інтер’єр. Три вузенькі ліжка, застелені  квітчастими покривалами,  зараз закидані купами одягу,  на одному столі – брудні чашки та підсохле печиво на  тарілці,  на іншому – скидані зошити та підручники.  Дві шафи  відчинені навстіж, тумби теж завалені дівочими дрібничками.