Право на минуле

РОЗДІЛ 3 ВАЛЕРІЯ

Прохолодне повітря  приємно лоскотить ніздрі, вривається  в груди,   розтягує їх морозною свіжістю. Поволі відриваю повіки й  знову мружусь від яскравого світла, що прорізається крізь прозорі  портьєри готельного номера. Вікно відчинене. Озираюсь. Моя  постіль порожня. Хоча   чітко пам’ятаю,  як  засинала в  його обіймах,  як  ловила  збитий подих і відчувала під долонею  гаряче серце.

Біля  дверей хтось  вовтузиться. З надією побачити  свого чоловіка   озираюсь, однак  очі  ріже розчарування.

— Прокинулась? -  зверхньо цікавиться  молода дівчина у  формі покоївки.  Вона  десь мого віку,  можливо трішки старша.  Не чекаючи відповіді незнайомка втягує в кімнату  важку  теліжку з інвентарем.

— Добрий ранок, -  відповідаю ледь чутно, присідаючи на край ліжка. Сором’язливо  закутуюсь в  білосніжне простирадло,  опускаю ноги на підлогу.

— Швидше збирайся, мені потрібно номер прибрати, - все тим же неприязним голосом промовляє прибула. – І давно не  ранок. Обідати пора.

— Обідати?

Я пропускаю повз вуха її ворожість,  похапцем шукаю мобільний телефон. З  жахом  бачу  понад десять пропущених від Анатолія Анатолійовича, і  найголовніше -  батарея  ось-ось  розрядиться. Годинник  показує  одинадцяту.

— Де Ярослав? – запитую.

— Поїхав ще вранці. Розрахувався і зник, як завше робить.

Прибиральниця  промовляє роздратовано. На обличчя -  особиста драма, занадто помітна і  навіть не прихована дрібними спробами.

На приліжковій тумбі помічаю кілька  стодоларових купюр.  Боковим поглядом  вловлюю,  що дівчина також дивиться в їхньому напрямку. Гіркий  здогад  блискавкою прорізає свідомість.

Я не перша  і далеко не остання, хто   засинає і прокидається в цьому ліжку. Мабуть, покоївка також прикрашала  сірі  будні  головного юриста «Техмед». 

Підриваюсь на ноги.

Душу рве гірке розуміння своєї нікчемності  та недалекоглядності. Щоб одягнутись витрачаю всього кілька хвилин. Вдаю, що не чую в’їдливого сміху в спину, яким мене нагороджує  незнайомка.

А опинившись на свіжому повітрі,  з відчаєм вдивляюсь в сивину зимового неба. Кудлаті хмари нависають над землею,  сумно споглядаючи  біль моєї душу.

Пустоголова!

Вітаю,  життя  дало тобі перший урок! Холодними та тремтячими пальцями набираю номер  служби таксі.  Спокійний, ввічливий голос дівчини по ту сторону зв’язку сповіщає час очікування, і   він видається вічністю. До приїзду  машини встигаю замерзнути до кісток. Але питання спірне, чи трусить від морозного повітря, чи від хвилювання,  яке роздирає зсередини.

— Куди їдемо? – беземоційним голосом запитує  водій,  коли нарешті вмощуюсь на заднє пасажирське сидіння.

Називаю   адресу гуртожитку, адже перед тим як  показатись на ясні очі Анатолія, слід привести себе в порядок,  хоча б зачесатись та умитись.  Однак,  на півдорозі  нас застає черговий дзвінок від безпосереднього  керівника.

—  Валеріє, що ти собі дозволяєш? Де ти? Чому не відповідаєш на дзвінки? -  верещить чоловік,  варто було натиснути на кнопку приймання виклику.

— Я… Я скоро буду.

—  Скоро? Ти бачила котра година? Мені вже телефонували з головного офісу.

—  Дайте мені десять хвилин.

Важко видихаю, а  уява малює одну картину гірше іншої. Я нічого не розумію,  і  це видається найскладнішим.

Прошу водія  змінити адресу. Поки в  дорозі,   відключивши дзвінок,  швиденько зачісуюсь, витираю вологою серветкою чорні круги під очима, протираю розпухлі губи. Намагаюсь повністю не наводити крихітне люстерко   на своє обличчя. Боязко і водночас жаль бачити змарніле зображення  наївної дурепи, якою себе почуваю. Добре,  хоч  таксист не витріщається у дзеркало  дальнього вигляду. Я намагаюсь себе  опанувати,  вмовляю триматися та не розкисати. В будь-якому випадку сльозами не допоможеш, але  я не з тих, хто звик здаватись і  плисти за течією. Адже виключно власним старанням зуміла  вступити до престижного університету,  отримувати стипендію,  так-сяк   жити гідно. Ніхто і ніколи не  простягав мені руки допомоги,  не жалів, не підтримував. Єдина  моя порадниця - директорка дитячого будинку, у якому я зростала. В цю мить хочеться подзвонити  худорлявій жіночці, аби почути її  тихий, приємний голос,  однак втримуюсь. Не час. Не  зараз. Я  сама.

— Приїхали, - виводить мене із задуми чоловік, перехилившись в пів оберта. – З вас сто гривень.

— Дякую, -  поникло кидаю у відповідь та простягаю гроші  однією купюрою.  Проте сили  вийти з автомобіля не маю. Затримуюсь і  ловлю на собі невдоволений погляд таксиста, що змушує  швиденько полишити затишний салон.  

 Я з острахом дивлюсь на триповерхову будівлю філії «Техмеду», де проходжу стажування. Серце робить мертву петлю та  оживає десь в п’ятах Морально я  готуюсь до найстрашнішого – зараз мене виведуть в кайданках,  відправляють у  відділ поліції та звинуватять у всіх фінансових проблемах корпорації. Попри   вимогу  розуму думати раціонально,  внутрішні переконання беруть гору і я з повними вологи очима відчайдушно переступаю поріг офісу. На диво, працівники не звертають на мене  жодної уваги. Вітаються, проходять у своїх справах.  Від цього робиться  легше, але ненадовго.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше