РОЗДІЛ 2 ВАЛЕРІЯ

«Відмовся, відмовся»,  - нашіптує внутрішній голос, однак вперто плентаюсь за  Гурським.

-Мені незручно,  - врешті вимовляю, намагаючись порівнятись із чоловіком. Ми спускаємось до підземного паркінгу, і мій голос відлунням відбивається від бетонних стін. – Можливо, я  завтра зайду.

— Припини, - відмахується, перейшовши на «ти». – Ми дорослі люди, нічого ніяковіти. Зараз швиденько все обговоримо, вирішимо  неточності й відправишся додому в тепле ліжечко  дивитись кольорові сни. Присідай.

Відкриває перед мною дверцята  дорогого спортивного автомобіля. Я ще ніколи в такому не їздила. Вишуканий, аж дух перехоплює.  Обережно забираюсь  в салон. Страх зробити щось не так сковує рухи та  вбиває природність. Ярослав наче читає  думки.

— Розслабся, - промовляє та вмикає  легку музику. Приємна  мелодія  наповнює простір, змішується з ароматом  шкіри та  дорогих парфумів  мого нового знайомого.  Між нами витає   невагома атмосфера передчуття  чогось невідомого, забороненого  і  такого бажаного. Трішки заспокоївшись, розглядаю пейзажі нічного міста,  що  миготить вуличними ліхтарями та світлом у вікнах багатоповерхівок. Мовчимо. Відчуваю внутрішню потребу розпочати розмову, хоча б для годиться, однак  потрібних слів не знаходжу.

— Валеріє, ти завжди така напружена, чи тільки зі мною? – запитує Ярослав і  схиляється в мій бік. Я різко  переводжу на нього погляд. Впевнений. Про таких говорять «господар життя». На його вродливому обличчі сіяє самозакоханість та  легка усмішка.

— День видався складним. Я думаю, ви розумієте про  що я.

— Не хвилюйся, я  маленьких дівчаток  в  образу не даю.

— І, сподіваюсь,  не їсте.

Гурський   заходиться сміхом.

— Ні,  навіть пальцем не чіпаю,  допоки самі не попросять,  - хиже зирить на мої коліна, які  зрадницьки вигулькують з-під  пальта. – До речі,  приїхали.

Він заїздить на обведену височенним  мурованим парканом  територію. Ресторан  знаходиться  на виїзді з міста, самотою стоїть над величезним озером,  що  в нічній темряві  схоже на металевий диск.

Чоловік допомагає  вийти, а я, полишивши    теплий салон,  одразу кутаюсь в  тонке сукно. Вітер   занадто рвучко  хапає у свої обійми,  пробирається  до  кісток і  холодить саму душу. Підвівши  очі, роздивляюсь  двоповерхову будівлю,  оснащену величезними панорамними  вікнами, крізь які  ллється лагідне світло, та масивними металевими дверима, біля котрих нас зустрічає  невеличкого зросту сивочолий  джентльмен.

— О, Ярославе Валерійовичу, який я  радий вас бачити. Вас і  вашу  прекрасну супутницю,  - незнайомець заливається співом солов’я, він  тисне руку шефу і  делікатно цілує мою.  Про себе відмічаю   його добротний костюм  та ідеально начищені  черевики.  Обслуговчий   персонал закладу так ніколи не вдягається.

—  Олександровичу, нам  віп-столик  десь під вікном і  вечерю на розгляд шеф-кухаря,  - зверхньо відповідає Гурський,  бере  мою  холодну долоню у свою гарячу та  поволі супроводжує в приміщення.   

— Авжеж, авжеж! Зробимо  все на належному рівні.

Я по меншій мірі здивована. Улесливість та  спроби догодити з боку  цього  чоловічка вражають.  Отже,  Ярослав не остання людина в своїх колах, якщо його так  прихильно  зустрічають. Своєю чергою керівник підморгує та  ближче пригортає до себе.  

— А ти змерзлюха,  - констатує факт, допомагаючи зняти пальто. –  Але я   тебе швидко зігрію, - несподівано   його вуста  шепотять над  мої вухом. – У цьому ресторанні відмінне вино.

Мурашки біжать тілом, покривають кожний його міліметр. Дихання збивається,  серце  калатає і  я нервово перебираю пальці, аби чимось зайнятись й відірватись від постійних споглядань хлопця. Красивий. Нічого сказати. Такий чоловік  - мрія,   яка сьогодні втілюється в життя у вигляді спільної вечері.

Ресторан мені подобається. Затишний. І виконаний у теплих, спокійних  тонах, без лишнього пафосу, проте зі смаком та дорого. Щоправда, я   не бувала у подібних закладах. Так,   бачила в  дешевих мелодрамах, які  полюбляли з  дівчатами  дивитись довгими зимовими вечорами.

Згадавши безтурботні студентські роки,  важко зітхаю. Та мій  новий  знайомий не дозволяє сумувати.

— Вина? – і наповнює келих. – За знайомство.

Собі теж наливає.

— Ви ж за кермом.

Чоловік ліниво  кидає погляд на наручний годинник,  переводить очі на моє спантеличене  обличчя.

— Можливо спільно перейдемо на ти?  Скажемо так,   за неформальних обставин.

— Наша розмова і    без того втратила будь-який офіційний зміст.

Усміхається,  повільно смакує вином. Він ніби внутрішньо світиться,  ніби   зачаровує,  бере  у  полон своєї харизми. Чи то випитий алкоголь, чи  то вміння  чоловіка  розташувати до себе слабку стать,  та  з кожною наступною хвилиною моє зніяковіння тане,  мов  солодкий пломбір на сонці.  Лагідний   голос  лоскоче душу, гріє її теплом  уваги.

Ми говоримо про все на світі, окрім  питань, які  мене по-справжньому цікавлять.

— Ярославе,  - нарешті  наважуюсь запитати, -  а той договір, про який натякав  Анатолій Анатолійович, що з ним? Є реальна загроза компанії?