Глава 12

Сьогодні день моєї коронації, і це змушувало мене неабияк хвилюватися. Так, після перемоги над Левіаною в нашій країні все змінилося. На якийсь час управління взяв в свої руки Арадій. Його мудрість та сила врятували країну від хаосу після смерті колишньої королеви, і завдяки цьому народ зміг пережити непростий період. Коли Рада Старійшин запропонувала йому посісти трон, він відмовився на мою користь.

Батько сказав, що він ніколи й не підходив для ролі короля, а от я буду ідеальною претенденткою. Він вірив у мене, і ця віра давала мені силу. Тим більше, мій чоловік завжди був поряд, готовий підтримати і допомогти у будь-якій ситуації. Після того, як ми розділили моє безсмертя, я відчувала ще більшу впевненість: ми завжди залишимося разом, навіть у найскладніші часи.

Рада підтримала рішення Арадія, і от сьогодні я готуюся до своєї коронації. Мій розум переповнювали сотні думок. Найголовніша з них: чи зможу я бути хорошою королевою? Я боялася повторити помилки Левіани. Її правління залишило глибокі рани у нашому народі. Після її падіння люди видихнули з полегшенням, почали відновлювати життя та відновлювати справедливість.

Але страх залишався, і я боялася, що не зможу виправдати сподівань своїх людей. На церемонію прибули гості з усіх тридцяти п’яти світів, в тому числі й мої колишні одногрупники. Це додавало мені впевненості, адже їхня присутність означала підтримку. Навіть Лулу та Чарльз змогли вирватися на кілька днів, щоб бути тут. І хоч Грегорі та батько стояли поруч, їхні спокійні усмішки не знімали трепету, що котився всередині мене. Я глибоко вдихнула, намагаючись зібратися.

Я одягнула прекрасну блакитну сукню, розшиту сріблястими камінчиками. Вона була такою легкою та граційною, що я відчула себе справжньою принцесою. Цього разу тіара залишалася на місці — сьогодні я одягала корону правителя, символ найвищої відповідальності. Тронний зал сяяв блакитними та сріблястими відтінками — офіційними кольорами дому де ЛаФельт. Стіни були прикрашені гобеленами з історіями наших героїв, а світло великого залу відбивалося у сотнях кристалів люстр, створюючи ефект чарівного сяйва.

Коронуватиме мене батько, а Родерік, як ще один представник родини, допомагатиме йому. Супроводжувати мене буде Грегорі, мій законний чоловік і незмінний партнер у житті. Його присутність заспокоювала, навіть якщо серце калатало шалено.

— Хвилюєшся? — запитав він із легкою посмішкою, коли ми вже готувалися вийти.

— А ти як думаєш? — фиркнула я, намагаючись приховати хвилювання.

— Не бійся, я ж завжди буду поруч з тобою, — відповів він, стискаючи мою руку.

Я відчула тепло його долоні і ледве помітний спокій, який він передавав мені, мов магія. Це було особливе відчуття: знати, що поруч той, хто розділить з тобою всі тяготи і радості влади, і що він завжди захистить тебе.

У цей момент урочиста музика наповнила зал, і Грегорі, взявши мене під руку, повів до тронного залу. Батько вже чекав на мене, а Родерік тримав корону, готовий передати її в потрібний момент. Сьогодні тут були не лише знать та гості з інших країн, а й прості люди, які хотіли на власні очі побачити коронацію. Їхні погляди були сповнені очікування і надії, а дитячі очі світилися захопленням і вірою у майбутнє.

Грегорі підвів мене до трону й відійшов убік, а я залишилася стояти напроти батька. Мить тиші розтяглася, і я відчула всі погляди, спрямовані на мене. Думки металися: «Що якщо я зроблю помилку? Що якщо не виправдаю довіру?» Але підтримка родини, друзів і народу давала силу стояти прямо.

— Готова? — прошепотів батько. Я лише кивнула. — Ельфи Еллеону, сьогодні ми всі зібралися, аби явити світу нову королеву. І нею стане принцеса Мелісса, з роду де ЛаФельт, — проголосив він із теплою усмішкою. — Встань на коліна.

Я підкорилася, хоча серце тріпотіло. Навколо було стільки очей, і мені здавалося, що кожен з них оцінює, чи гідна я титулу. Але з іншого боку, я відчувала підтримку не лише близьких, а й усіх присутніх. З цим відчуттям тремтіння трішки спало.

— Чи клянешся ти вірно служити своєму народу? Приймати справедливі рішення? Повести в бій у випадку загрози? — запитав батько.

— Клянусь! — голосно відповіла я, намагаючись звучати впевнено.

— Ставити інтереси свого народу понад усе? Бути королевою, другом та сестрою для кожного ельфа? — продовжив він.

— Клянусь! — відповіла я ще впевненіше, відчуваючи, як слова набирають вагу й сили в моєму серці.

Батько підійшов, взяв корону й повільно вдягнув її на мою голову. В ту ж мить я відчула не лише вагу металу, а й всю відповідальність, що тепер лежала на моїх плечах. Це був символ моєї ролі, мого обов’язку, мого життя, яке відтепер належало не лише мені. Батько подав мені руку, і я прийняла її, відчуваючи тепло та підтримку.

— Встань, — промовив він голосно. — Тепер ти ніколи не схилятимеш голову ні перед ким.

Я піднялася, відчуваючи, як тривога змішалася з гордістю. Ми повернулися до решти гостей. На мить я затамувала подих. Невже це відбулось. Сотні очей не зводили з мене погляду.

— Вітайте Її Величність, Меліссу де ЛаФельт, королеву Еллеону! — оголосив батько.

Зал розірвався гучними оплесками. Мої плечі злегка затремтіли від емоцій, серце калатало шалено, але всередині відчувалося щось нове — впевненість, яку дає любов до свого народу та віра в себе. Тепер я була королевою. І хоча страх зробити помилку ще лишався, я знала: Еллеон вартий усіх моїх зусиль, усієї відданості та всього мого серця.

Я подивилася на Грегорі. Він посміхнувся, і в його очах я побачила не лише захоплення, а й гордість. Після всього, що ми пройшли — перемоги, втрат, боротьби — ми залишилися разом. А сьогодні починався новий розділ нашого життя, і я була готова зустріти його з високо піднятою головою, сповненою рішучості й надії на краще майбутнє.