Глава 11

Не дали мені насолодитися часом із моїм чоловіком, адже одразу після весілля ми почали готуватися до нападу Левіани. Це могло статися в будь-який момент, і потрібно було дати їй відсіч. Я розуміла, що настане день, коли мені, скоріш за все, доведеться власноруч вбити жінку, яку я майже все життя вважала своєю матір’ю, хоча вона ніколи такою не була.

Я завжди розуміла, що Левіана ненавидить мене. І дивувалася, як можна так ставитися до рідної дитини. Хоча тепер я знала правду: вона не була здатна любити ні мене, ні будь-кого справді близького. Але сумнівалася, чи могла б вона бути іншою для власних дітей. І от я стою перед неминучим вибором: зробити те, що доведеться. Легко це не буде.

Вже зовсім скоро настав той день, коли колишня королева вирішила повернути собі трон. Вона повернулася не лише з армією ельфів, а ще й із частиною представників інших народів. Як розповів батько, це були найманці, яким вона добре заплатила й пообіцяла особливе ставлення після перемоги.

Але ми теж були готові. У нас були не лише ельфи, а й союзники серед народів моїх одногрупників. Дарсана Драгомір прибули разом із Заком, а також Ілларія та Аларік. Їм нарешті вдалося повернути принцесу у її тіло, і вони вирішили нам допомогти. З ними ж прибула і частина воїнів. Ще би, їх Академія була однією з наймогутніших. Окрім цього ми тут мали чи не всіх наших колишніх одногрупників. Тільки Тревіс не зміг, бо в його країні зараз теж були проблеми. Ми мали непогані шанси, хоча мені доведеться протистояти Левіані безпосередньо.

— Я бачу, ти зібрала армію, — посміхнулася колишня королева. — Не очікувала, що інші раси стануть тобі допомагати. Особливо приємно бачити тут принцесу Дарсану особисто. Ще й із її коханим.

Коли на моєму боці опинилися одразу двоє найкращих воїнів із тридцяти п’яти світів, я відчула певну впевненість. І хоч Левіана намагалася приховати хвилювання, я занадто добре її знала, щоб не помітити: її рішучість похитнулася.

— Та це тобі не допоможе, — продовжила вона, глузливо. — Навіть мій брат, який, на жаль, повернувся до світу живих, не врятує ситуацію.

— Подивимось, — прошипів Арадій, стискаючи меч. — Ти вже один раз відібрала в мене доньку, і я не дозволю зробити це ще раз.

Ці слова зігріли мою душу. Я не звикла чути настільки приємні слова і бути для когось найважливішим. Окрім Грегорі, батько давав мені відчуття, що я значу для нього щось неймовірно важливе. Ми ще не встигли налагодити повноцінні стосунки, але в мене було відчуття, що попереду ще буде час. Зараз він був поруч, і це головне.

— Шкода, що я тоді тебе не вбила, — сміялася Левіана, зловісно усміхаючись. — Але зроблю це зараз.

І ці слова стали сигналом для її армії, що можна нападати. Вони кинулися на нас, і битва розпочалася миттєво. Я навіть не встигла зібратися, але інстинкти діяли за мене. Мої удари відбивали ворогів, і кожна хвилина була боротьбою за виживання. До Дарсани та Зака мені ще далеко, їхні навички були неперевершені. Але мені потрібно було прориватися до Левіани. Я намагалася, проте вороги намагалися мені завадити, і я просувалася лише на кілька метрів.

Серце калатало шалено, а думки металися: «Що якщо Левіана втече? Що якщо я не встигну?» В цей момент я побачила батька, який прокладав собі шлях до сестри. За мить він вже опинився поруч із Левіаною, його удари були точніші за мої.

— Я маю це зробити сам, — сказав він, твердо дивлячись на мене. — Це не твоя битва, Меліссо.

— Але ж… — почала я, намагаючись заперечити.

— Ні, я не хочу втратити доньку, — різко промовив батько. — А Левіана має отримати те, на що заслуговує. Я обіцяв це зробити.

І я не встигла нічого сказати. Батько зник, залишивши мене на полі бою. Я налаштовувалася на цю битву довгі роки, готувалася зустріти Левіану віч-на-віч, а тепер він взяв усе на себе. З одного боку, я була вдячна: до кінця не була впевнена, що змогла б зробити це. Та кохання робило мене сентиментальною, і на серці було легше, знаючи, що батько поруч із Левіаною.

Час не зупинявся. Ворогів ставало все менше, мої удари ставали точнішими, а ті, що залишалися живими, прийняли рішення втекти. Це було єдино вірним рішенням. На щастя, мало ельфів прийняли сторону Левіани, і більшість із них здалися. Коли все стихло, я нарешті побачила батька, що схилився над тілом Левіани. Вона більше не дихала. Він виконав обіцянку. Його очі, повні суму й рішучості одночасно, дивилися на мене, і я зрозуміла, що навіть після стількох років болю, зради та ненависті, сім’я — це те, що залишиться назавжди.

Я підбігла до Грегорі, який стояв неподалік, і він обійняв мене так міцно, що здавалося, серце відлунювало в унісон з моїм. Я відчула безпеку, яку досі ніколи не знала: бої закінчилися, вороги знищені або втекли, і світ знову став трохи спокійнішим. Дарсана та Зак підійшли до нас, посміхаючись, хоча обличчя Дарсани було трохи замислене — вона завжди переживала за мене, але її очі світилися гордістю.

— Тепер усе скінчено, — промовив Грегорі, стискаючи мою руку. — Ти чудово трималася. Я пишаюся тобою.

Я відчула, як сльози повільно котяться по щоках. Це була не лише перемога над Левіаною, це була перемога над страхом, над сумнівами, над усім, що тримало мене у полоні минулого. Я подивилася на батька, який відвернувся, щоб приховати сльози. І в той момент я зрозуміла: справжня сила — у єдності, у любові, у родині, яка нарешті зібралася разом після стількох років розділення.