Глава 10

Підготовка до весілля зайняла зовсім небагато часу, адже я не хотіла пишного святкування. Все відбувалося лише з найближчими людьми, адже зараз нам точно не до розкоші. Тим паче, Левіана могла напасти в будь-який момент. Я спочатку навіть думала перенести подію, але Грегорі мав рацію: ми не знаємо, що буде завтра, а тому потрібно насолоджуватися кожним моментом, проведеним разом. Саме зараз ми можемо бути впевнені, що назавжди залишимося поруч.

З самого ранку Ілларія та Дарсана готували мене до цього визначного дня. Вони були неймовірно зосереджені, але разом із тим відчувалося, що їм теж це радісно. Дівчата сміялися, жартували і водночас обережно поправляли мою сукню, зачіску, макіяж. Я одягнула довгу світло-блакитну сукню, розшиту перлинами, яка ніжно переливалася в світлі ранку. Вони зробили мені химерну зачіску, заплели волосся в легкі коси, а макіяж підкреслив очі та риси обличчя, і я виглядала справді казково, немов героїня старовинних легенд.

— Я теж хочу весілля, — сказала Ілларія, роззираючись на мене. — Ти тільки подивись, яка ти гарна.

— То може натякнеш Ріку? — посміхнулась я. — Впевнена, він би швидко тобі все організував. І вже за тиждень ви святкували б.

— Не хочу, це має бути суцільно його рішенням, — буркнула дівчина, трохи червоніючи.

— Ну тоді ти точно будеш одружуватися останньою, — сміялася Дарсана. — Знаючи мого брата, він ще не скоро наважиться, — дівчина підійшла ближче до мене з гарним гребінцем, розписаним сапфірами. — Ось, рахуй це наш із Заком подарунок на ваше весілля. Одна з реліквій Драгомірів. Тобі буде дуже пасувати. А ще це символ, - вона уважно подивилась на мене. – Символ, що ми завжди будемо на твоєму боці. І якщо знадобиться, то будемо поруч. Ти бажаний гість для Драгомірів.

— Дякую, — здивовано прошепотіла я, ніжно торкаючись гребінця. – Справді, це дуже важливо для мене.

— А мені ти теж таке подаруєш? — запитала Ілларія, заглянувши мені у очі.

— Ти спочатку заміж вийди, — фиркнула Дарсана, сміючись.

Я завжди дивувалася, як ці дві дівчини могли дружити, адже вони такі різні. Але ще з першого курсу вони були нерозлучні. Я теж колись мала таку подругу, і щем у серці відчувався, бо її зараз не було поруч. Рука потягнулася до кулона, що завжди був зі мною.

Я сумувала за Ізабель, і це відчуття точно ніколи не зникне. Я згадувала її сміх, її поради, моменти радості й розради, які ми ділили. Мені здавалося, що сьогодні, в день мого весілля, її дух поруч, і це давало мені додаткову силу та спокій.

Коли дівчата закінчили підготовку, до кімнати увійшов батько, аби провести мене до вівтаря. Старійшина Ради мав одружити нас, і після цього ми навічно будемо разом. У ельфів усе зовсім не так, як у багатьох інших рас — ми не розлучаємося. У нас один шлюб, і він назавжди. Багато хто сумнівається у цьому, але я справді цього хотіла.

Батько був вдягнений у звичайний костюм срібного кольору — колір нашого роду. Він посміхнувся, коли побачив мене, і в його погляді відбивалася гордість та ніжність одночасно.

— Ти дуже гарна, — сказав він тихо, але впевнено. — Так схожа на свою матір у день нашого весілля.

Я мала її зображення, але більше не знала про неї нічого. Коли все закінчиться, я обов’язково знайду кожну згадку про Мелодію, про те, якою вона була. Може, я й не сентиментальна, але хотілося дізнатися про коріння і про те, хто створив моє життя. Я уявляла її очі, посмішку, те тепло, що, можливо, вона могла передати мені, якби була поруч.

— Вона теж хвилювалася? — запитала я, ледве стримуючи трепет у голосі.

— Страшенно, і я так само, — посміхнувся Арадій. — Але ти забудеш про все, коли побачиш Грегорі. Він тебе дуже сильно кохає і зробить усе, аби ти була щасливою.

— Я це знаю, — видихнула я, відчуваючи тепло. — Але Левіана…

— Не хвилюйся, — м’яко промовив батько. — Це день буде лише вашим.

Він підійшов і подав мені руку, яку я з радістю прийняла. Потім Арадій притягнув мене в свої обійми. Я відчула, як його тепло і любов огортають мене. Все життя я жила з впевненістю, що не потрібна рідній матері. А тут з’явився той, для кого я була найголовнішим у житті.

— Я ще тоді відчув щось рідне, — тихо сказав він. — Коли ми опинилися в нашому часі.

— Так, ти навіть питав, — посміхнулась я, відчуваючи ніжність у серці.

— В нас ще буде час стати ближчими, — сказав Арадій, обережно стискаючи мою руку. — А зараз ти готова?

— Так, — кивнула я. — Я готова.

Я вдивлялася у світлі очі батька, і відчуття спокою і впевненості накривало мене. Сьогодні я стану дружиною Грегорі, який зробить мене найщасливішою дівчиною. Сьогодні ми почнемо наше спільне життя, і я була впевнена, що навіть будь-які випробування, що чекають попереду, не зможуть нас розлучити. Я зробила крок у своє майбутнє, повне любові, надії та родинного тепла, і в цей момент відчувала, що серце моє наповнене щастям, яке не змогла б уявити навіть у найсміливіших мріях.

Я відчула, як мій погляд зустрівся з Грегорі, його очі світилися хвилюванням і радістю. Кожен крок до нього здавався магічним, ніби весь світ зупинився, аби стати свідком нашого щастя. Моя душа співала від передчуття того, що ми нарешті разом. Я знала, що цей день залишиться назавжди в моїй пам’яті, а кожна мить буде коштовною, як найрідкісніший скарб.