Глава 9

З батьком ми поступово почали налагоджувати стосунки. Він проводив зі мною багато часу, намагаючись компенсувати всі ті роки, які ми втратили. Кожен його погляд, кожне слово відчувалося мені відкриттям — немов я дізнавалася батька, якого раніше не знала. Арадій хотів знати кожну деталь мого життя: мої радощі, поразки, думки, мрії та страхи. І це було так дивно — відчувати від когось батьківську любов. Раніше я звикла до самотності, до того, що на мене ніхто не чекає й не підтримує безкорисливо. Ну що ж, хоч тепер я її отримала, і відчуття це було одночасно щемким і піднесеним.

Батько намагався підтримувати й Родеріка, адже той його рідний племінник і залишився один. Виявилося, що вони дуже схожі характером і швидко знайшли спільну мову. Родерік став для Арадія близьким другом, і це було справді чудово, бо тепер у нашій родині з’явився ще один надійний союзник. Арадій поступово знайшов спільну мову і з Грегорі, хоча спочатку між ними відчувалося певне напруження.

Як пояснив батько, раніше у нього стався не дуже приємний інцидент з представником роду Аркан, тому взаємна обережність була зрозумілою. Ну що ж, тоді стало ясно, чому вони трохи насторожено ставилися один до одного спочатку. А ще батько тимчасово взяв на себе управління королівством до моєї коронації, і я була щиро вдячна йому за це — він міг стати тим щитом, який захищав наш народ, поки я готувалася до ролі правительки.

А ми ж постійно готувалися до того дня, коли Левіана все ж вирішить напасти на нас. Останнім часом до нашого двору прибули воїни з інших країн, яких нам люб’язно надали мої одногрупники. Це додавало впевненості, адже тепер ми мали підтримку й союзників. Дарсана ж сказала, що як тільки вона побачить видіння, то одразу повідомить нам, і це теж додавало спокою. Приємно мати на своїй стороні провидицю, здатну передбачити небезпеку.

А ми з Грегорі проводили разом дуже мало часу, і я справді сумувала за ним. Та сьогодні він сам запропонував мені побути лише вдвох у кімнаті, де нас ніхто не буде турбувати. І я була рада цьому, бо рідко траплялися моменти, коли можна було просто бути разом. Але хлопець весь час нервував, і це мене неабияк здивувало.

— Грегорі, з тобою все добре? — запитала я, помічаючи, як він постійно відволікається, не наважуючись зустріти мій погляд.

— Так, — видихнув він. — Просто зачекай трохи, я зберусь з думками.

— Навіщо? Краще йди сюди, і я допоможу тобі розслабитись, — посміхнулася я, намагаючись зняти напруження. — У нас небагато часу для нас двох, не витрачай його даремно.

— Меліссо, зачекай, — серйозно сказав він.

Так, а це мені вже не подобалося. Він такий серйозний буває лише тоді, коли хоче сказати щось важливе. Може, вдома щось сталося? Моє серце раптом почало битися частіше.

— Ти мене покинути хочеш? — розсміялась я, хоч у грудях відчувала легке хвилювання.

— Навпаки, — Грегорі підійшов ближче, і я відчула, як він сповільнює кроки, наче важливість моменту змушує його кожен рух робити обережно.

Повільно хлопець опустився на одне коліно, і лише тоді до мене почало доходити, що він збирався зробити. Моє серце пропустило кілька ударів. Не може бути. Не зі мною точно.

— Меліссо де ЛаФельт, я кохаю тебе понад усе на світі. Ти найдорожче, що в мене є, і я не уявляю свого життя без тебе. Ось, — він відкрив невелику коробочку, де сяяв обручок з місячним каменем. — Мені її дав твій батько, він колись робив ним пропозицію твоїй матері. А тепер це роблю я, — Грегорі нервово посміхнувся. — Меліссо де ЛаФельт, принцеса Еллеону, чи погодишся ти стати моєю дружиною та розділити зі мною вічність?

Я на мить застигла. Чи це сон? Чи він серйозно робить мені пропозицію? Моє серце билося шалено, і думки плуталися: я, черства дівчина, яка рідко проявляє емоції, можу бути такою коханою? Невже він любить мене так само сильно, як і я його?

— Може, скажеш щось? Бо я вже думаю, що ти відмовишся, — перервав мої думки Грегорі, і я відчула, як у грудях знову прокинулася рішучість.

— Що? Ні, звичайно, — швидко промовила я. — Тобто так, я вийду за тебе.

Він обережно витягнув обручку та вдягнув її на мій палець. Камінь сяяв у світлі кімнати, немов віддзеркалюючи щастя, яке заповнювало моє серце. Потім хлопець притягнув мене в обійми та поцілував. Я відчула тепло, любов і надійність, і розуміла: батько все знав, адже він дав нам обручку. Це був символічний зв’язок із минулим, із моєю родиною, із матір’ю, якої я не знала, і водночас початок нового життя.

Після того моменту ми ще довго сиділи мовчки, тримаючись за руки. Я відчувала, як серце повільно заспокоюється, і водночас розуміла, що майбутнє, яке колись здавалося темним і невідомим, тепер відкрило перед нами світлі шляхи. Я дивилася на Грегорі і відчувала неймовірну вдячність за його любов, а поруч батько спостерігав за нами з тихою усмішкою, і це додавало мені сили.

Я зрозуміла, що навіть якщо Левіана спробує повернутися, навіть якщо нас чекають випробування і небезпеки, зараз у мене є те, що не можна відібрати — родина, кохання та відчуття дому. Це був момент щастя, який, можливо, надовго залишиться в моїй пам’яті як точка початку нового життя, справжнього і повного надії.