Глава 8

Все ж мені вдалося звільнити Арадія, однак остаточно він зміг повернутися до справжньої свободи лише завдяки допомозі Ради Старійшин. Він був виснажений, адже стільки років провів у темряві, у тісних підземеллях, де навіть найслабше світло не могло проникнути, де запах вогкості й старих каменів проникав у легені і тіло, мов непомітний ланцюг. Як взагалі Левіана змогла тримати рідного брата в ув’язненні стільки часу? Як вона знаходила сили ламати його волю, змушувати здаватися, відбирати будь-яку надію?

Хоча я вже нічому не дивуюся після того, що пережила сама. Його стан був критичним: змарніле тіло, бліда шкіра, погляд, у якому відлунювали роки страждань, які навіть не словами, а мовчанням пронизували простір кімнати. З ним нам навіть не дали розмовляти одразу — здоров’ям Арадія одразу ж зайнялися цілителі, оточивши його тишею й спокоєм, щоб не потривожити після тих жорстоких випробувань, через які він пройшов.

Та головне, що він був живий, і ця думка окрилювала мене. Я досі не могла повірити, що нам справді вдалося його знайти, що всі пошуки і всі наші спроби не були марними, що відчай і темрява не перемогли його.

Минали дні, і нарешті цілителі дозволили мені відвідати його. Моє серце билося шалено швидко, коли я підбігла до кімнати, де його тримали. Кожен крок лунав у порожньому коридорі, наче відлуння моїх страхів, і я відчувала, як тіло наповнюється одночасно радістю й хвилюванням, бо знала: переді мною — мій батько, людина, яку я ніколи не мала змоги обійняти. В голові вирували питання: що сказати, з чого почати, як пояснити стільки втраченого часу, стільки невідомого, що стосується нашого спільного життя, і чи зможу я знайти правильні слова, щоб не налякати його ще більше?

Арадій зараз виглядав краще. Волосся його було коротким, обличчя чистішим, а борода зникла, відкриваючи риси, яких я ніколи раніше не бачила. Ні, він все ще був виснажений, навіть кола під очима були настільки великі, що я ніколи не бачила нічого подібного. Проте я помітила, що йому явно легше дихати, що життя потроху поверталося до нього.

Я увійшла до кімнати, відчуваючи дивне поєднання страху, радості та хвилювання, наче серце намагається вирватися з грудей, а розум одночасно шепоче: «Не роби різких рухів, будь спокійна». Я зустріла свого батька, про якого раніше нічого не знала. Мої руки трохи тремтіли, серце калатало в грудях, а думки розбігалися в усіх напрямках одночасно.

Треба було спитати поради в Дарсани — вона пережила зустріч зі своїми справжніми батьками кілька років тому і знала, як поводитися в таких моментах. Але часу на роздуми не було, бо Арадій мовчав, лише уважно спостерігаючи за мною, і це мовчання було важчим за будь-які слова.

— Знаєш, ти дуже схожа на свою маму, — посміхнувся він, коли я все ж присіла поруч. — Та й характер у тебе її. Такий бойовий. Коли тоді, в минулому, я побачив тебе, то одразу відчув щось рідне. Я був впевнений, що ти моя донька.

Я відчула, як слова проникають у саме серце, розтоплюючи холод тривалого очікування і страху, і наче камінь, що довго тиснув на груди, нарешті зрушив. Це були неймовірні відчуття.

— А я це дізналась лише недавно, — відповіла я тихо. — Левіана ніколи не розповідала мені правди, і справжньою матір’ю вона мені ніколи не була.

— Вона просто не вміє любити. Ніколи не вміла, — похитав головою Арадій. — Але вона перейшла всі межі. Вбила мою дружину, мене ув’язнила на стільки років та позбавила тебе батьківської любові. Я собі ніколи не пробачу те, що так нічого не зробив, що дозволив їй стільки часу тримати тебе в невіданні.

— Але ти ж не міг, — прошепотіла я, відчуваючи, як важкі слова обертаються у грудях клубком болю. — Та й я не знала, що в мене є батько. Це взагалі так дивно, зараз це усвідомлювати.

— Але я тут, Меліссо, — його рука обережно торкнулася моєї, і я відчула тепло, яке пронизало мене наскрізь. — Так, ми зовсім не знаємо одне одного. Та я хочу стати для тебе справжнім батьком, бути поруч, коли це потрібно. Я хочу надолужити всі ті роки, що був змушений пропустити.

Я здивовано подивилась на нього. Було дивно усвідомлювати, що хтось крім Грегорі тепер по-справжньому піклується про мене. Я завжди звикла до самотності, навіть до любові хлопця повірила не одразу, а тепер батько, який мене раніше не знав, хоче бути поруч, хоче навчитися любити мене й ділитися власним теплом.

— Ти моя донька, і всі ці роки я тримався лише завдяки думці про тебе. Левіана розповідала, що з тобою все добре, — посміхнувся він. — Таким чином вона намагалася зламати мене, адже я тобі не потрібен. І майже їй це вдалося. Та ти найголовніше, що в мене є в цьому житті.

— Я не звикла бути для когось найголовнішим, — посміхнулась я, відчуваючи тепло в серці. — Крім Грегорі, звичайно.

— А, це твій хлопець? З яким ви тоді перенеслись? — він спробував посміхнутися, і мені здалося, що це перший раз за довгі роки, коли він виглядав по-справжньому живим. — Він хороший, і кохає тебе. Але тепер звикай, у твоєму житті тепер з’явлюсь я. Якщо ти не проти.

— Не проти, — чесно зізналась я, відчуваючи, що довіра, яку важко було здобути, вже почала прокладати шлях у наші стосунки.

— От і чудово, — він, здається, видихнув, і я відчула, як напруга у повітрі трохи спала. — Тоді почнемо прямо зараз. Розкажи мені про своє життя, я хочу знати все.

І я почала розповідати: про навчання в Академії, про Ізабель, про наші пригоди з Грегорі, про страхи, радощі, маленькі перемоги та поразки. Кожне слово відлунювало в кімнаті, наповнюючи її світлом, яке відбивало теплоту й надію. Поруч з ним мені було легко. Я вперше відчула, що можу відкритися, що можу ділитися частиною себе, не боячись осуду або відторгнення.

Батьківське тепло і любов були справжніми, і я знала, що нам знадобиться час, щоб надолужити все те, що у нас забрала Левіана. Але цей час більше не лякав мене — він був шансом на новий початок, на те, щоб знову стати сім’єю, на те, щоб відчути спокій у серці і впевненість у майбутньому.