Глава 7

Після зникнення Левіани Рада Старійшин швидко взяла управління королівством на себе, доки мене не коронують. Звичайно, я розуміла, що одного дня це станеться, але навіть не очікувала, що все розгорнеться так стрімко. Ситуація змінювалася буквально на очах, і відчуття відповідальності давило на мене важче, ніж будь-коли раніше.

Родерік, аби хоч трохи відновити сили після всього, що сталося, став допомагати Раді. Його плечі були важкими від відповідальності, очі трохи похмурі, але він не дозволяв собі здаватися. Він був мовчазним стовпом у нашій новій реальності — опорою для тих, хто залишився, і нагадуванням, що навіть після втрати можна тримати голову високо.

Виявилося, що разом із Левіаною пішла частина народу, віддана їй. Їхні серця залишилися обманутими обіцянками колишньої королеви, і цей факт гірко різав мене по душі. Я не могла зрозуміти, як вона змогла так легко їх підкорити своїми словами, обманом і страхом. Цікаво, скільки ще людей залишилися з нею, і які у неї плани на майбутнє? Чи дійсно вона збиралася повернути собі трон силою, чи її задум глибше, хитріше й темніше, ніж ми могли уявити? Мої думки постійно металися між стратегічними рішеннями та болем за зраджених людей.

Також з’явилися натяки на те, що Арадій досі може бути живий, але його місцезнаходження залишалося таємницею. Ідріс шукав усі можливі підказки, переглядав старовинні карти, звертався до магічних артефактів і навіть намагався відчути сліди енергії, що залишилася від його брата. Він годинами сидів над старими текстами, відчуваючи шурхіт пергаменту під пальцями, вслухаючись у тихий шелест магічної енергії, що линув крізь коридори палацу. Але поки безрезультатно.

Паралельно ми повинні були готуватися до того, що колишня королева може напасти в будь-який момент. Її дії були непередбачувані, а небезпека постійно відчувалася в повітрі. Тендітний баланс між страхом і надією тримав нас у постійній напрузі, і я почала відчувати, що мої ночі стають коротшими, а сни — все більш тривожними.

Я вирішила дослідити ще одну старовинну кімнату, де Левіана могла залишити свої сліди. Стара бібліотека з потемнілими стелажами, запилені сувої й скрині з древніми записами завжди приваблювала мене. Там я знайшла портрет своєї справжньої матері. Вона була надзвичайно тендітною та гарною, а погляд на портреті випромінював ніжність і любов. Вона обіймала батька, і це виглядало так природно й щиро. Я уявила, як би виглядало моє дитинство, якби я росла з ними. Чи стала б я ніжною принцесою, чи моє серце було б теплішим, ніж воно стало після втрат? Це залишалося лише уявою, але тепер переді мною стояла реальна мета — знайти батька.

Через тиждень ми нарешті отримали натяк на його місцеперебування. Виявилася таємна кімната під палацом, недоступна для звичайних людей, можливо через магічне закляття крові, яке блокувало вхід. Що Левіана могла там приховувати? Чи дійсно Арадій живий?

Ми довго обговорювали план дій. Грегорі, як завжди, намагався відмовити мене йти туди самій, пропонував різні варіанти, обговорював магічні пастки, старовинні закляття, можливість зустріти ворога, але я була непохитна. Ми організували невеликий загін із Ради і кількох воїнів — на випадок, якщо кімната виявиться небезпечною.

— Ти впевнена? — запитав Грегорі вдруге, його голос ледь стримував тривогу.

— Ти знаєш, що я це все одно зроблю, — спокійно відповіла я, піднімаючи підборіддя. — Тому краще не заважай мені налаштуватися.

— Я лише хвилююся за тебе, — тихо промовив він, обійнявши мене.

— Знаю, — видихнула я. — Все буде добре.

Я взяла кинджал, зробила невеликий надріз на руці та приклала її до дверей. Спочатку нічого не відбулося. Можливо, я неправильно виконала ритуал. Другий раз — і двері м'яко пройшли крізь моє тіло. Серце калатало, коли я зробила крок вперед і опинилася в кімнаті, зануреній у темряву. Вона була порожньою, тільки холодні стіни й запах старості нависали над мною, мов тягучий морок. За допомогою магії я створила невелику кулю місячного світла, яка освітлювала кімнату, відкидаючи тіні, що сіпалися по стінах.

— Хто там? — пролунав голос із темряви.

Я побачила його лише через кілька секунд — старшого чоловіка, ув’язненого в ланцюгах. Його довге волосся та борода приховували обличчя, але я впізнала погляд, який одразу викликав у серці бурю емоцій. Це був Арадій — мій батько. Його руки скували магічні ланцюги, що зазвичай блокували здатність чаклувати. Левіана тримала його тут роками, і він вижив. Серце стислося від радості й болю одночасно. Його погляд, сповнений суму, але й полум’я надії, миттєво зруйнував усі мої страхи.

— Меліссо? — здивовано промовив він. — Ти…

— Я прийшла звільнити тебе, батьку… — голос тремтів, але слова були впевнені. — І тепер ми знову будемо разом, і ніхто більше не зможе розділити нашу сім’ю.

Він повільно підвів голову, і в його очах я побачила сум, страждання, але й надію. Кожна секунда здавалась безцінною. Я відчула, як холод ланцюгів і темрява року, проведених у неволі, починають відступати. Нехай цей момент був лише початком, але я знала: тепер ми разом відновимо справедливість і повернемо все, що було вкрадено у нашого народу. Мої думки спалахнули планами, стратегіями, майбутніми битвами, але найголовніше — ми знову були родиною, і це надавало сили навіть у найтемніші хвилини.

Темрява навколо наче затаїлася, поважаючи наш новий початок. Я знала: попереду будуть випробування, проте знову відчувала те тепло, яке раніше здавалося втраченим назавжди. Мій батько, моє королівство, наш народ — усе це потребувало мене, і тепер я була готова.