Глава 6

Весь час у голові крутилися слова Родеріка про те, що Левіана може бути причетна до смерті Еліазара та зникнення мого батька. Ці думки кружляли безупинно, немов ураган, залишаючи за собою холодний осад тривоги. Хоча всі і говорили, що Арадій помер, ніхто не міг цього підтвердити. Рада ж була впевнена, що королева причетна до цих двох злочинів, і її мотиви залишалися ясними: влада та страх перед тим, хто міг би стати її реальним спадкоємцем.

Сьогодні відбудеться збори, на яких старійшини оголосять про підозри та зібрані докази. Чи хвилювалась я? Ні, швидше відчувала холодну рішучість. Та всередині все одно відчувалася легка тривога — адже невідомо, як себе поведуть інші, і що Левіана може зробити у відповідь. Чи підготувалася вона до цієї години? Чи планує втекти? А якщо щось піде не так?

— Якось ти цікаво вдягнулась для такої події, — сказав Грегорі, коли ми йшли коридорами палацу, освітленими ранковим сонцем, що проникало крізь вітражі та грало барвами на мармуровій підлозі. Його голос здавався спокійним, але я помітила легкий тривожний відтінок, що підкреслював його хвилювання.

— А що не так? — не зрозуміла я, озираючись навколо. Коридори були пусті, лише віддалений шелест тканини та поодинокі кроки слуг порушували тишу.

Я була в чорних штанах та сорочці, а ще зробила яскравий макіяж, підкресливши очі та губи. Зазвичай я одягала б блакитне та срібне, як того вимагали правила протоколу, але сьогодні мені не хотілося гратися за чужими правилами. Чорний колір відчувався правильним, як символ рішучості і гніву, що пульсував у моєму серці. Він як би говорив всьому світу: «Сьогодні не жартівливий день».

— Та ні, просто якось занадто… темно чи що, — посміхнувся Грегорі, намагаючись приховати хвилювання, але його очі видавали тривогу, що розпирала його зсередини.

— Якраз те, що потрібно, — знизала плечима я. — Думаю, нам вже час йти, а то можемо запізнитися. А це буде не дуже добре.

Він лише кивнув, і я потягнула його за собою. Хлопець досі не знав добре всіх приміщень цього замку, тож доводилося вести його, як туриста по знайомій місцевості. Коридори здавалося нескінченними, стіни були вкриті стародавніми гобеленами, на яких відтворювалися сцени битв і коронацій минулих королів, а підлога — холодним мармуром, що відбивав сонячні промені у вигляді вузьких смуг світла. Ми йшли повільно, але впевнено, адже важливо було не запізнитися на збори Ради.

Ми швидко дійшли до величезної зали, де мала проходити нарада Ради Старійшин. Зала вражала своїми розмірами: височенні стелі, величезні вітражі з гербами Еллеону, що переливалися всіма відтінками світла, та столи напівкруглої форми, які створювали відчуття глибини та величності. З одного боку стояв трон королеви, з іншого — місце для голови Ради. Старійшини — наймудріші ельфи, які вершили справедливий суд та допомагали правителям у справах держави, — вже чекали на початок.

Ми зайняли місця поряд з Родеріком, який сів зі складеними руками та серйозним поглядом, схожим на маску холодної стійкості, хоча я знала: він так само нервував і хвилювався.

Левіана стояла на своєму троні, велична й холодна. Її очі пробігали по залі, ніби намагаючись оцінити кожного присутнього, ловлячи будь-який натяк на слабкість чи страх. Я відчула, як у грудях стискається серце: вона виглядає такою впевненою, що важко повірити у її провину. Вона була майстерно підготовлена, але мені було зрозуміло: всередині її охоплює страх.

— Дякую всім, хто сьогодні зібрався тут, — проголосив Севіаль, голова Ради, його голос лунав упевнено і спокійно, але відчувався внутрішній тиск. — Ми розглядаємо справу смерті Еліазара де ЛаФельт та зникнення Арадія де ЛаФельт. Провели ретельне розслідування, допитали свідків, і маємо всі підстави висунути звинувачення стосовно королеви Еллеону, Левіани де ЛаФельт.

— Це просто смішно. Ви серйозно збираєтеся звинувачувати мене? - королева розсміялася, холодно та зневажливо. – Я не хочу приймати участь у цьому цирку.

— Ви змушені, — спокійно продовжив Севіаль. — Ми надамо всі докази та викличемо свідків. А тоді винесемо рішення.

Я спостерігала за Левіаною: як би вона не намагалася виглядати непохитною, у куточках очей проблискував страх. Перший свідок вийшов, і почав давати свідчення. Розповіді розтяглися на кілька годин, і кожне слово накладалося на попереднє, як шматки пазла, створюючи картину злочинів королеви. Кожна деталь підкріплювала те, що я й раніше відчувала: Левіана справді винна. Вона особисто вбила Мелодію, дружину Арадія — мою справжню матір.

Ця думка викликала водоспад емоцій: гнів, біль, шок, печаль і холодне відчуття втрати одночасно. Серце стискалося від правди, яку доводилося чути, і мені здавалося, що я ніколи не зможу з цим змиритися.

Родерік сидів білий, неначе сніг, його пальці міцно стискали ручку крісла, губи тремтіли. Я могла відчути його страх і розгубленість, і від цього ще більше прагнула залишатися поруч з братом, щоб хоча б трохи підтримати його.

Нарешті Рада пішла радитися, і ми з Грегорі залишилися в залі, очікуючи рішення. Було тихо, лише шелест тканини й кілька кроків у залі порушували спокій. Моє серце калатало так, наче хотіло вибити стіни навколо.

- Левіана де ЛаФельт, ви визнані винною у вбивстві принца Еліазара та зникнення кронпринца Арадія, незаконному захопленні трону, а також у вбивстві леді Мелодії, — оголосив Севіаль. — Вас засуджено до страти та позбавлення престолу.

— Ви не можете... - королева спробувала заперечити

— Можемо, — перервав її голова Ради. — Закон суворий, проте його мають дотримувати всі. Навіть королівська родина.

— Ну що ж, якщо вже все розкрилося, — Левіана хижо посміхнулась, її голос звучав холодно і впевнено. — Я завжди ненавиділа вас усіх. Шкода, що не вдалося виконати все, що хотілося. Але я ще матиму час. Обов'язково повернуся, і наступного разу вже не сама.

Після цих слів вона плеснула в долоні та зникла. Усі одразу ж почали її шукати, але вона вже зникла. Я залишилася в шоковому стані, адже не могла повірити, що вона настільки жахлива. І все ж це була реальність.