Глава 5

День почався не найкращим чином. Я ще досі не могла відійти від того, що дізналась, і розуміла: на нас чекала чергова новина. Мій дядько Еліазар не повернувся зі своєї подорожі. По дорозі на нього напали, і хоча він боровся за життя, та врятуватися не вдалося. Його загибель стала шоком для всіх, а особливо для Родеріка. Мені важко було дивитися на брата, який, незважаючи на складні стосунки з батьком, щиро його любив і цінував. Батько міг бути суворим, інколи відверто дратувати, та зв’язок із сином завжди був особливим.

Рада старійшин негайно розпочала розслідування. На щастя, вдалося спіймати одного з нападників — молодого перевертня, найманця, здатного виконати будь-яке доручення за певну платню, навіть вбивство. Хоч він і намагався позбутися себе, влада все одно отримає його ім’я та зможе допитати. Проте на це потрібен час, і напруга висіла у повітрі.

Я ж вирішила хоч трохи підтримати брата. За останні місяці у нас налагодилися стосунки, і тепер я відчула, що можу бути поряд із ним, навіть якщо він цього не просить. Можливо, він хоче побути наодинці, але спробувати варто. Я підійшла до його кімнати і постукала. Через кілька хвилин Родерік відчинив двері. Він виглядав надто втомленим, а очі видавали сум і невимовний біль.

— Ти як? — запитала я, намагаючись підібрати слова.

— А як може бути? — сумно відповів він. — Щось сталося, що ти прийшла?

— Ні, просто… — почала я. — Хотіла перевірити, чи ти в порядку. Може потрібна підтримка. Я не дуже розбираюся в таких речах, але зазвичай так роблять.

— Дякую, — він злегка посміхнувся, і це вже було більше, ніж я очікувала. — Зайдеш?

Я кивнула, і Родерік широко відчинив двері. Його кімната була оформлена в спокійних тонах, мінімалістична, з небагатьма меблями, але затишна. Наша з Грегорі кімната була зовсім інакша — яскраві кольори, книги, дрібні прикраси — та брату було комфортно тут, а це головне.

Він важко опустився на ліжко, а я обережно присіла поруч. Серце стискалося від хвилювання, адже я не знала, що сказати. Пам’ятала себе в момент втрати Ізабель: хотілося залишитися наодинці, але водночас потребувалося присутності когось, хто просто буде поруч. Досить неоднозначні відчуття, які я зараз намагалася передати брату через просту присутність.

— Чесно, я зовсім не вмію підтримувати, — промовила я. — Та й ти прекрасно знаєш моє ставлення до дядька Еліазара. Але й мені дуже шкода, що так сталося.

— Я знаю, що його мало хто любив, — видихнув брат. — Але для мене він був чудовим батьком. Він робив усе. І я розумів, що одного дня його може не стати, але не очікував, що це станеться так раптово, та ще й за таких обставин.

— Ти головне тримайся, а я буду поруч, — я поклала руку на його плече, відчуваючи, як він тремтить від внутрішнього болю.

— Дякую, — відповів він злегка, але посмішка з’явилася на його обличчі. — Ти вже чула, кого підозрює Рада?

— Ні, — чесно зізналась я.

— Скоріш за все, за цим стоїть Левіана, а вони зараз збирають докази. Батько погрожував їй, що щось розповість, якусь таємницю, — пояснив брат. — Я так підозрюю, що це пов’язано зі смертю Арадія, твого батька.

Я одразу розповіла йому все, адже це стосувалося нашої родини. Він теж був впевнений, що Левіана причетна до смерті Арадія, бо саме їй вигідно було зайняти трон. А може, Еліазар знав про все і прикрив старшу сестру? А тепер вирішив заговорити? Можливо, вона обіцяла, що син стане королем, а тут з’явилася я? Тепер усе ускладнювалося, адже з моєю родиною і Легіоном не потрібні були компроміси — кожен міг самостійно здобути владу.

— В будь-якому випадку, Рада дізнається, хто за цим стоїть, і винний буде покараний, — сказала я. — Обов’язково так і буде.

— Дякую, Меліссо, — відповів брат. — Справді дякую за підтримку. Для мене це дуже важливо.

— Звичайно, ми ж одна родина, — посміхнулася я, відчуваючи тепло в серці.

Я справді готова завжди підтримати його. Він — єдиний, хто залишився від моєї родини, адже я не мала можливості рости зі своїми батьками. І лише зараз дізналася про це. Тому зберегти ці родинні стосунки — найважливіше.

Я пригорнулася до брата, і наші думки неначе злилися в одну. В цей момент спогади дитинства повернулися до мене, теплі та щемливі. Я згадала, як ми з Родеріком бігали по саду палацу, сміялися, гралися в хованки серед старих колон та фонтанів, а його батько дратувався, коли ми випадково топтали його улюблені квіти. Та все одно він не міг довго злитися на нас.

А ще згадалися ті вечори, коли ми сиділи біля каміна, а Родерік вчив мене читати старі книги, які він сам знайшов у бібліотеці. Я слухала його, затамувавши подих, і відчувала, що поруч є хтось, хто завжди буде на моєму боці.

Ці спогади додавали сили. Навіть зараз, коли навколо панувала смуток і тривога, я розуміла: наші дитячі зв’язки стали фундаментом того, що тримає нас зараз. Родерік — не просто брат, він частина мого світу, і навіть у найтемніші моменти його підтримка безцінна.

Ми сиділи поруч, відчуваючи взаємну підтримку. Я знала, що у майбутньому ще буде багато випробувань, інтриг і небезпек, але ми пройдемо їх разом. Ця близькість, ця можливість бути поруч у найскладніші моменти давала сили обом. Внутрішня напруга потроху спала, і я відчула, що тепер можу бути впевненою: разом ми впораємося з будь-якими викликами.

Сонце вже піднімалося вище, розсвічуючи кімнату м’яким світлом, і для мене це було символом надії. Хоч зовнішній світ залишався суворим і небезпечним, у цю мить поруч зі мною був Родерік — брат, який став опорою, і Грегорі, який підтримував мене у всьому. І цього вистачало, щоб відчути себе захищеною, навіть серед хаосу і втрат.