Глава 4

В голові досі крутилися слова Ідріса про те, що я насправді донька Арадія. Те, що я бачила тоді в минулому як свого дядька, виявилося моїм рідним батьком. Ця думка не давала мені спокою. Ще тоді я відчула в ньому щось рідне, щось таке, що пробуджувало найглибші і найдобріші частини душі. А тепер знати, що мати може бути причетна до його смерті…

Це було надто важко усвідомити. Хоча чутки завжди бувають правдоподібні, та все одно частина мене не могла повірити, що людина, яка народила мене, могла піти на таке. А хто вона мені тепер? Мати? Кровна родичка? Тітка? Ці питання крутилося у моїй голові, створюючи хаос думок, і від цього я відчувала, як серце стискається дедалі сильніше.

З цим всім мені потрібно було розібратися. Я впевнено попрямувала до кабінету Левіани. Кожен крок відлунював у порожньому коридорі, і це тільки підсилювало моє хвилювання. Усередині відбувалася нарада, але мені було байдуже. Я різко відчинила двері, увійшовши, не питаючи дозволу.

Грегорі залишився в коридорі, не бажаючи втручатися, і я вдячно кинула йому короткий погляд. Він стояв там спокійний, надійний, мов камінь, на який я завжди могла спертися. Левіана підняла очі від сувоїв, і її холодний погляд одразу ж зустрів мене. Я відчула знайому напругу, яка завжди супроводжувала мої зустрічі з нею.

— Меліссо, взагалі-то я зараз зайнята, — холодно промовила вона.

— Нам потрібно поговорити, — відповіла я твердим голосом, відчуваючи, як він трохи тремтить від емоцій, але не бажаючи здаватися.

— Це не може зачекати? — спробувала вона ухилитися, помітивши мій вираз обличчя. — Всі можуть бути вільними. Продовжимо завтра.

Я не дозволила їй відкласти розмову. Досить швидко ми залишилися лише вдвох, і я відчула, як тиша заповнює простір, стаючи важкою та тиснучою. Я зібралася з силами, відчуваючи, як у грудях стискається серце від суміші страху та рішучості.

— Мій рідний батько — Арадій? — запитала я.

— Звідки ти… — почала вона, але раптово замовкла. — Так, ти не моя донька, а племінниця. Коли твій рідний батько помер, мені довелося взяти опіку над тобою та виховати. Але хіба це зараз важливо? Для чого всі ці питання? — її голос був спокійним, надто спокійним, і це тільки підливало масла у вогонь моїх емоцій.

— А моя мати? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

— Вона померла одразу після твого народження, — спокійно пояснила Левіана. — Я збиралася розповісти тобі згодом. Але ти дізналася раніше. Мені довелося виховувати тебе, бо я хотіла отримати трон. Повір, якби ти не була спадкоємицею престолу, твоє життя склалося б інакше. Тому ти маєш бути мені вдячною.

— Вдячною? — я мало не розсміялася, хоча сльози стрімко текли по щоках. — Та ти ненавиділа мене, і я це відчуваю! Та й ти не приховуєш, що робила це лише через владу. На що ще ти здатна, аби зберегти трон? Може, ти і вбила батька?

— Це точно не те, про що я стану з тобою говорити, — холодно сказала вона. — Ти занадто схожа на свого батька, і це дуже дратує. Якщо не хочеш мати проблем, краще забудь про цю історію, як зробили інші.

Я відчула холодний тиск її слів і бачила в них реальність її владної волі. Вона була готова на все, аби зберегти трон, і мені стало страшно. Дивно було називати Арадія своїм батьком, адже його не було поруч у моєму житті, і водночас я відчувала його присутність у серці. Він ніколи не був винен у цьому, а страждати довелося мені.

— Одне питання, — сказала я, намагаючись зібратися. — Чому ти зробила так, щоб Арадія викреслили з усіх джерел? Якби не подорож у часі, я б і не дізналася.

— А навіщо? — її погляд став гострим, немов кинджал. — Це могло викликати більше питань. А мені це ні до чого. На щастя, мені допомогли. І більше нічого не скажу. Це все. Я більше не збираюся витрачати час на твої запитання.

Я не бажала залишатися там і слухати її холодні слова. Розвернувшись, я різко вийшла з кабінету, відчуваючи, як сльози котяться по щоках. Там, у коридорі, чекав Грегорі. Його очі миттєво помітили мій стан, і він не сказав нічого зайвого. Просто притягнув мене до себе в обійми.

Я відчула його тепло, силу його підтримки, його тишу, яка давала більше, ніж слова. Він просто був поруч. І саме цього мені зараз було потрібно. Мені хотілося кричати, плакати, але також відчувати, що хтось тримає мене на плаву у вирі емоцій.

— Все буде добре, — шепотів він, обіймаючи мене ще міцніше.

Я закрила очі і відчула, як тривога поступово відступає. Сльози більше не здавалися проявом слабкості, а звільненням від тяжкого тягаря. Кожен подих, кожен рух Грегорі поруч допомагав мені відновити себе.

У моїй голові все ще крутилися думки про батька, про правду, яку мені щойно відкрили, про королівські інтриги, про те, що моя мати, яка ніколи не була близькою, стала ворогом моїх прав і мого серця. І все ж, серед цієї бурі, я знала: я не сама.

Грегорі був зі мною, і разом ми зможемо пройти через будь-які випробування. Ця думка давала мені відчуття сили, навіть коли весь світ здавалося обрушувався на мої плечі. Я дивилася вперед і бачила не лише темряву, а й світло, яке обов’язково прийде. Світло, яке я сама буду творити, крок за кроком, у цьому складному, небезпечному, але рідному світі.

Ми стояли там, обійняті, у пустому коридорі палацу. Кожен звук кроків, кожен відлуння у стінах нагадували нам, що ми все ще тут, що нам ще доведеться боротися, що життя триває. І я знала точно: мої вороги не матимуть над нами влади. Бо тепер у мене є правда, і тепер у мене є підтримка. І цього вистачить, щоб вистояти.