Глава 4

В голові досі крутилися слова Ідріса про те, що я насправді донька Арадія. Тобто тоді в минулому я бачила не свого дядька, а рідного батька. Ця думка не давала мені спокою. А я ж ще тоді відчула щось рідне в ньому. Та найбільше мене вразило те, що мати якось причетна до його смерті. Принаймні такі ходять чутки. Хоча цьому я якраз би не здивувалася, адже моя мати готова на все, аби зберегти владу. Яка вона мені мати, вона ніколи не бул близькою мені, а тепер ще й виявляється, що мій батько Арадій. А хто тоді мені Левіана? Тітка?                                                                                                            

З цим всім мені точно потрібно розібратися. Тому я впевнено попрямувала до її кабінету. Зараз там проходила якась нарада, проте мені було байдуже. Я різко відчинила двері, увійшовши в середині. Грегорі вирішив не втручатися, а тому залишився в коридорі. Левіана, я поки вирішила називати її так, уважно подивилась на мене.                                                                                                                             

- Меліссо, взагалі то я зараз зайнята, - холодно відповіла вона.                                                                    

- Нам потрібно поговорити, - сказала я.                                                                                                            

- Це не може зачекати? - побачивши мій вираз обличчя, вона сказала. - Всі можуть бути вільними. Продовжимо завтра.                                                                                                                                           

Досить швидко ми залишилися лише вдвох. І я знала, що зараз ми й вирішимо все. Тому я зібралась з силами та сказала:                                                                                                                                             

- Мій рідний батько Арадій?                                                                                                                               

- Звідки ти... - почала вона, але різко зупинилася. - Так, ти не моя донька, а племінниця. Коли твій рідний батько помер, мені довелося взяти опіку над тобою та виховати. Але хіба це зараз важливо? Для чого ці всі питання?                                                                                                                                    

- А моя мати? - запитала я.                                                                                                                                

- Вона померла одразу після твого народження, - спокійно пояснила Левіана. - Я збиралась тобі розказати згодом. Але ти дізналась раніше, - вона не виказувала жодних емоцій. - Мені довелося виховувати тебе, адже я хотіла отримати трон. Повір, якби ти не була спадкоємицею престолу, твоє життя склалося інакше, тому ти маєш бути мені вдячною.                                                                             

- Вдячною? - я мало не розсміялась, хоча сльози так і текли з очей. - Та ти ненавиділа мене, і я це відчуваю. Та й ти не приховуєш, що робила це лише через владу. На що ти ще здатна, аби зберегти трон? Може ти і вбила батька?                                                                                                                         

- Це точно не те, про що я стану з тобою говорити, - розізлилась Левіана. - Ти занадто схожа на свого батька, і це дуже дратує. Якщо не хочеш мати проблем, краще забудь про цю історію і все. Як це зробили інші.                                                                                                                                                      

Вона говорила так спокійно, що в мене не залишилося сумнівів - вона справді була причетна до смерті мого батька. Дивно було називати Арадія саме так, адже його не було поруч все моє життя. Та не він в цьому винен.                                                                                                                                                       

- Одне питання, - сказала я. - Чому ти зробила так, аби Арадія викреслили з усіх джерел? Якби не подорож, я би й не дізналась.                                                                                                                            

- А навіщо? - Левіана посміхнулась. - Це би викликало більше питань. А вони мені ні до чого. На щастя, мені допомогли, - вона уважно подивилась на мене. - Це все? Я більше не збираюся витрачати час на твої запитання.                                                                                                                                                    

Я теж не хотіла з нею говорити, а тому розвернулась та вийшла з кабінету. Сльози не припинялися. Там на мене чекав Грегорі, який одразу ж притягнув мене в обійми. Він просто давав мені час заспокоїтися, і я це цінувала. Не було питань чи якихось інших слів. Хлопець просто був поруч, і зараз це все, що мені потрібно...