Глава 3

Здається мати та дядько змирилися з тим, що Грегорі тепер буде тут. Вони майже завжди намагалися просто ігнорувати його, як в принципі і мене. Для нас це було цілком нормально. Дядько Еліазар взагалі навіть не приховував свого невдоволення моїм поверненням. Ну що ж, нехай звикає, адже я точно нікуди не збираюся. І саме я посяду трон. Грегорі ж досить легко знайшов спільну мову з Родеріком, і хлопцю дуже подобалося в Еллеоні. Здається, він справді зможе полюбити цю країну і вона стане йому домом.                                                                                                                                     

А от мені не давало спокою те, що я досі не знаю нічого про Арадія. Я не знайшла абсолютно ніякої інформації в родинних архівах, а питати в матері чи дядька немає сенсу. Я розповіла все братові, однак й він нічого не знав. Навіть намагався якось дізнатися в батька, та це не дало жодного успіху. Я навіть відкрила той мішечок, що дав мені Арадій. В ньому був гарний медальйон, який чомусь не відкривався. Він був срібним, із зображенням місяця на ньому. А під низом гравіювання А.д.ЛФ. Напевно він раніше належав Арадію. І що ж в ньому такого особливого? Але все ж я його повісила на шию поруч з кулоном Ізабель.                                                                                                      

Залишався лише один вихід. Я попросила Родеріка прикрити нас, а ми з Грегорі відправилися в Філіс, маленьке селище на околицях столиці, яке було досить непримітним. Королева там ніколи не буває, а значить і не помітить нас.                                                                                                                                   

- Навіщо ми йдемо туди? – здивувався Грегорі.                                                                                               

- Кілька років тому я знайшла тут дуже цікаву й старовинну бібліотеку, - пояснила я. – Здається її почав збирати ще мій прадід. Вона поповнювалася весь час, тому там ми й можемо знайти інформацію про Арадія. А ти мені допоможеш.                                                                                                                           

- Звичайно, - посміхнувся хлопець.                                                                                                                   

Ідріс, доглядач бібліотеки одразу впізнав мене. Це був старий ельф, якому вже досить багато років, і ніхто не знав скільки насправді. Він мав довге світле волосся та таку ж бороду, а ще йому було важко ходити. Ходили чутки, що йому вже понад шість тисяч років, і він доживає свій останній час. Сподіваюсь, що це не так.                                                                                                                                  

- Меліссо, радий тебе бачити, - посміхнувся Ідріс. – І радий й твоєму другу. Давно ти до мене не заходила.                                                                                                                                                             

- Це Грегорі, мій хлопець, - пояснила я. – А ще він принц Алегрії.                                                                 

- Неймовірна країна. Я провів там кілька щасливих років, - він запропонував нам присісти та налив мого улюбленого квіткового чаю. – Не зрозумійте мене не правильно, але для чого ви тут? Щось сталося?                                                                                                                                                              

- Ми ж недавно повернулися з подорожі в часі, - сказала я. – І там ми зустріли одного ельфа, про якого ніколи не чула, - мені здалося, чи Ідріс напружився? – Я говорю про Арадія де ЛаФельт. Він мав стати королем, але чомусь його стерли з історії. А ми так не вчиняємо навіть зі зрадниками. Я знаю, що тут мають бути якісь книги про нього.                                                                                                                     

Ідріс важко видихнув, поставивши горнятко на стіл. На якусь мить в бібліотеці запанувала тиша. Мені вже здалося, що він зараз просто ні з чим відправить нас додому. Хоча матері він нічого не розповість, В ньому я була впевнена.                                                                                                                                  

- Меліссо, послухай, не варто тобі знати цього, - пояснив він.                                                                       

- Але я хочу. Арадій був чудовим чоловіком. І я впевнена, що був би хорошим королем. А моя мати… Ви ж самі знаєте, яка вона королева. Народ нещасливий з нею. Ось, - я витягнула з-під футболки медальйон, що подарував мені Арадій. – Я хочу дізнатися правду.                                                               

- Ти впевнена в цьому? Адже назад дороги вже не буде? – він уважно дивився на мене.                           

Я відчула, як Грегорі міцніше стиснув мою руку на знак підтримки. Я знала, що він завжди буде поруч, а значить я впораюся. Тому я просто кивнула.                                                                                                  

- Арадій не був злочинцем чи зрадником. Він і мав стати королем. Коли помер Наріель, ми якраз готувалися до його коронації. Однак сталося дещо непередбачене. На принца був здійснений замах. І кажуть, що це зробила Левіана, - важко видихнув Ідріс. – Вона хотіла отримати трон, а Арадій був єдиною перешкодою. Після цього вона стала королевою, хоча її старший брат мав законного спадкоємця.