Глава 3

Здається, мати та дядько змирилися з тим, що Грегорі тепер буде тут. Вони майже завжди намагалися просто ігнорувати його, як, в принципі, і мене. Для нас це було цілком нормально. Дядько Еліазар взагалі навіть не приховував свого невдоволення моїм поверненням. Його холодні погляди слідували за мною, коли я проходила повз, а слова, що пролунали лише одного разу, ще довго відлунювали в голові: «Ти все одно не отримаєш того, що тобі належить».

Ну що ж, нехай звикає, адже я точно нікуди не збираюся. І саме я посяду трон. Кожен крок, який я робила, відчувався як крок до майбутнього, якого мені давно не вистачало, — впевнений і певний.

Грегорі ж досить легко знайшов спільну мову з Родеріком, і хлопцю дуже подобалося в Еллеоні. Здавалося, він справді зможе полюбити цю країну, і вона стане йому домом. Його очі світлилися від цікавості та захоплення, коли він розглядав старовинні споруди палацу, на тераси, де вітер лагідно колихав гілля дерев, і на рідкісні квіти, що росли у садах.

Він сміявся, спостерігаючи, як маленькі лебеді плавно ковзали по озеру, і мені було приємно бачити, що він відчуває себе частиною цього світу, а не гостем. Кожне його слово, кожна посмішка, здавалися світлом у моєму дні, що розсіювало тіні сумнівів і страху.

А от мені не давало спокою те, що я досі не знала нічого про Арадія. Я не знайшла абсолютно ніякої інформації в родинних архівах, а питати в матері чи дядька не було сенсу. Вони б або не відповіли, або заговорили щось, що ще більше заплутало б мене. Я розповіла все братові, однак й він нічого не знав. Навіть намагався якось дізнатися у батька, та це не дало жодного успіху.

Я відкрила той мішечок, що дав мені Арадій. У ньому був гарний медальйон, який чомусь не відкривався. Він був срібним, із зображенням місяця на ньому. А під низом гравіювання: «А.д.ЛФ». Напевно, він раніше належав Арадію. Але що ж у ньому такого особливого?

Мене це мучило, проте все ж я повісила медальйон на шию поруч із кулоном Ізабель. Він нагадував мені про зустріч із цим загадковим ельфом і про те, що історія, про яку мовчали, могла змінити моє життя. Кожного разу, коли медальйон торкався шкіри, відчувався легкий холод, ніби шматочок минулого прагнув передати мені свою таємницю.

Залишався лише один вихід. Я попросила Родеріка прикрити нас, а ми з Грегорі відправилися в Філіс, маленьке селище на околицях столиці, яке було досить непримітним. Королева там ніколи не буває, а значить і не помітить нас.

— Навіщо ми йдемо туди? — здивувався Грегорі, розглядаючи вузькі вулички селища, що потерпали від ранкового туману, коли сонце лише почало пробиватися крізь низькі хмари.

— Кілька років тому я знайшла тут дуже цікаву й старовинну бібліотеку, — пояснила я, намагаючись не виглядати надто нервовою. — Здається, її почав збирати ще мій прадід. Вона постійно поповнювалася, і саме там ми можемо знайти інформацію про Арадія. А ти мені допоможеш.

— Звичайно, — посміхнувся він, його рука стисла мою у тихому підтвердженні підтримки. Я відчула, як напруга трохи відступила, адже він завжди був моєю опорою, моєю тишею серед бурі.

Ідріс, доглядач бібліотеки, одразу впізнав мене. Це був старий ельф із довгим світлим волоссям та такою ж бородою, який, за чутками, налічував понад шість тисяч років, хоча ніхто не знав точного віку. Він мав важку ходу, та його очі, сповнені мудрості і споглядання, миттєво впізнали мене.

— Меліссо, радий тебе бачити, — посміхнувся Ідріс. — І радий й твоєму другу. Давно ти до мене не заходила.

— Це Грегорі, мій хлопець, — пояснила я. — А ще він принц Алегрії.

— Неймовірна країна. Я провів там кілька щасливих років, — відповів він, пропонуючи нам сісти та наливаючи мого улюбленого квіткового чаю. — Не зрозумійте мене неправильно, але для чого ви тут? Щось сталося?

— Ми ж недавно повернулися з подорожі в часі, — сказала я, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — І там ми зустріли одного ельфа, про якого ніколи не чула, — мені здалося, чи Ідріс напружився? — Я говорю про Арадія де ЛаФельт. Він мав стати королем, але чомусь його стерли з історії. А ми так не вчиняємо навіть зі зрадниками. Я знаю, що тут мають бути якісь книги про нього.

Ідріс важко видихнув, ставлячи горнятко на стіл. На якусь мить у бібліотеці запанувала тиша, і я вже відчула невидиму напругу. Мені здалося, що він зараз просто спробує відправити нас додому, але я відчувала, що він не зрадить.

— Меліссо, послухай, не варто тобі знати цього, — повільно мовив Ідріс.

— Але я хочу. Арадій був чудовим чоловіком. І я впевнена, що він був би хорошим королем. А моя мати… Ви ж самі знаєте, яка вона королева. Народ нещасливий з нею. Ось, — я витягнула з-під футболки медальйон, що подарував мені Арадій. — Я хочу дізнатися правду.

— Ти впевнена в цьому? Адже назад дороги вже не буде? — він уважно дивився на мене, в очах читається тривога і турбота.

Я відчула, як Грегорі міцніше стиснув мою руку. Я знала, що він завжди буде поруч, а значить, я впораюся. Мені потрібно дізнатись правду, аби я могла будувати майбутнє. Тому я просто кивнула.

— Арадій не був злочинцем чи зрадником. Він і мав стати королем. Коли помер Наріель, ми якраз готувалися до його коронації. Однак сталося дещо непередбачене. На принца був здійснений замах. І кажуть, що це зробила Левіана, — важко видихнув Ідріс. — Вона хотіла отримати трон, а Арадій був єдиною перешкодою. Після цього вона стала королевою, хоча її старший брат мав законного спадкоємця.

— Кого? — здивувалась я.

— Тебе, Меліссо, — раптово сказав Ідріс. — Ти не донька Левіани. Твоїм батьком є Арадій, а вона була змушена виховувати тебе, аби зберегти трон. А прибрала вона згадки про старшого брата з усіх джерел, аби ніхто не дізнався, що вона зробила.

Від цієї новини на якусь мить я навіть перестала дихати. Це якийсь жарт чи що? Ні, тепер я точно хочу дізнатися більше. І я знала, що лише завдяки Ідрісу зможу дізнатися правду.