Розділ ІІ

Я справді вірила, що ми зможемо повернутися додому. І нарешті в нас це вийшло. Так, прощатися з Ізабель вдруге було неабияк важко, проте Грегорі мав рацію, ми не можемо порушувати хід історії. Це може призвести до жахливих наслідків. Тому з важким серцем я все ж увійшла в портал.               

І опинилися ми в Валорії. Усі були неабияк здивовані, побачивши нас. Але і зраділи. Не думала я, що нас колись будуть так добре зустрічати. А поки що ми залишилися в гостях у Дарсани на кілька днів, а потім відправимося в Алегрію, аби Грегорі міг побачити свою сестру. А вже потім в Еллеон, хоча я особливо й не поспішала туди. Але мене цікавило, що ж сталося з Арадієм. Все ж чомусь його викреслили з історії.                                                                                                                                       

Я стала краще спілкуватися з Дарсаною, можливо навіть зможу назвати її своєю подругою. Після того, як я цілий рік прожила в її країні в минулому, в мене змінилося ставлення до цього народу. Я перестала ревнувати Грегорі до його колишньої дівчини, адже бачила, що вона і справді дуже кохає Зака. Та і в почуттях хлопця після всього, що ми пережили, я більш ніж впевнена.                               

От і зараз ми були в кімнаті, яку нам виділила Дарсана, аби трохи побути наодинці. Здається, мені завжди буде мало часу з ним, адже я так сильно кохала Грегорі. Дивно, колись я вважала, що не зможу бути щасливою. Це змусило мене посміхнутися.                                                                              

- Щось згадала? – запитав хлопець, коли ми стояли на балконі, а він мене міцно обіймав.

- Так, я колись вважала, що ніколи не закохаюся, - відповіла я. – Що це все не для мене. Але бачиш, все склалося зовсім інакше. Я так рада, що в мене є ти.                                                                         

- Я теж дуже радий цьому, - посміхнувся Грегорі. – А я би не подумав, що буду кохати Меліссу де ЛаФельт.                                                                                                                                                          

- Ти мене кохаєш? – я говорила абсолютно серйозно.

- Так, і я готовий це тобі повторювати хоч по сто разів на день, - він ніжно мене поцілував. – Ми з тобою стільки всього пережили, що тепер просто зобов’язані бути разом. Я сподіваюся, що далі на нас чекатиме спокійне життя.                                                                                                                      

- Навряд чи, - фиркнула я. – Але як ми будемо жити далі? Ти кронпринц Алегрії, я кронпринцеса Еллеону.                                                                                                                                                              

- Знаєш, заради тебе я готовий відмовитись від престолу, - серйозно сказав Грегорі. – Кіара буде прекрасною королевою. До того ж ми вже про це говорили з сестрою, і вона не проти. Тому я завжди будеш з тобою.                                                                                                                                                   

- Справді? – він кивнув. – Значить, тебе чекають ще ті випробування. Адже життя зі мною не так просте.                                                                                                                                                               

- Думаю, я впораюсь, - розсміявся хлопець.

І хоча я справді думала, що буде не просто, та все ж була рада, що Грегорі поруч зі мною. І якщо так буде й надалі, то ми обов’язково з усім впораємося. Але для початку, нам потрібно пережити подорож до наших країн…