Глава 22

Коли ми покидали Ізабель, я відчувала, що моє серце просто розривається на шматки. Я знову втратила свою найкращу подругу. От тільки тепер я це зробила з власної волі. Та якщо ми не хотіли порушити хід часу, ми мали би це зробити. Я відчула, як холодний подих втрати прокотився всередині, немов лід, що розтікається по венах, але одночасно з’явилася дивна легкість — ми виконали те, що мусили.

Цього разу ми були як ніколи близько до нашого часу. Ще кілька кроків — і ми могли б відчути його запах, шурхіт рідної землі, голоси знайомих вітрів і пташиний спів. А раптом тепер нас перенесе на кілька століть назад? Можливо, краще було залишитися в тому часі та просто почекати шість років. Шість років…

Це не так багато у порівнянні з вічністю. Але ні, щоб усе сталося саме так, як має, ми мусили піти далі, не вагаючись. Та де ми опинимося після цього кроку — невідомо. Мій розум безупинно перебігав можливі варіанти: ліс, поля, старі міста, знайомі палаци, і навіть вороги, які могли чекати нас у темряві часу.

За мить я відчула вітер, який розвіював моє волосся, несучи із собою запах рідної землі, змішаний із легким присмаком магії минулого. Серце билося шалено, груди розпирала напруга, і водночас у душі запалювалося дивне відчуття, що ми на порозі чогось надзвичайного. І саме тоді я наважилася відкрити очі.

Переді мною постало знайоме місце, яке я впізнала миттєво. Ми опинилися на околиці великого міста, яке я колись досліджувала протягом цілого року. Кожна вулиця, кожен камінь здавався знайомим, немов частина мене ніколи не покидала цього простору. Але головним було не це. За нами уважно спостерігали шість пар очей. Вони були сповнені здивування, цікавості і трішки страху, і я занадто добре знала цих людей, щоб помилитися.

Ілларія ж взагалі від здивування мало не зойкнула, її обличчя побіліло, а очі розширилися так, що я ледь впізнала подругу. Вона кинулася вперед, але зупинилася, коли зрозуміла, що ми самі, без будь-яких супутників і без видимих небезпек.

— Мелісса, Грегорі, — прошепотіла Дарсана, її голос тремтів від суміші страху і здивування, але водночас прозвучав невимовно теплим.

Я відчула, як у грудях щось стискається, і водночас розпливається тепло. Ми повернулися. Нарешті. Але повернення принесло з собою не лише радість, а й величезну відповідальність: ми знали, що на нас дивляться ті, хто колись стане частиною нашого життя у великому і важливому.

— Так, ми повернулися, — посміхнувся Грегорі, хоча його усмішка тримала тінь втоми та переживання.

Він підійшов ближче, притискаючи мене до себе, і я відчула знайоме тепло, яке ніщо не могло замінити. Його рука міцно обхопила мою, і цього разу я вперше відчула справжнє заземлення: ми були не лише фізично на рідній землі, а й душею тут, разом.

Навколо нас простягалися знайомі будівлі, дерева, стежки. Вітер грав із нашими волоссям, несучи запах трави, розквітлих квітів і легкий аромат старого каменю. Усе здавалося живим, навіть спокійне шелестіння листя стало мелодією, яка заспокоювала нерви, що пережили стільки стресу.

Дарсана підійшла ближче, озираючись на решту групи, яка теж спостерігала за нами з обережною цікавістю. В її очах читалася не лише радість від нашого повернення, а й усвідомлення того, що ми принесли із собою нові знання, новий досвід, і що тепер вони теж стануть частиною великого ланцюга подій, який ще довго буде впливати на майбутнє.

— Це дивно… — прошепотіла вона, немов не вірячи власним очам. — Я думала, що це неможливо.

— Ми знали, що можливо, — відповіла я тихо, відчуваючи, як серце наповнюється змішаними почуттями — радістю, полегшенням, тугою за тими, кого ми залишили позаду, і одночасно впевненістю в правильності наших дій.

— Тепер усе буде інакше. Тепер ми разом, і ніщо не зможе нас зупинити, - Грегорі підійшов до мене ще ближче і прошепотів на вухо.

Я кивнула, відчуваючи, як він стає для мене опорою не лише фізичною, а й духовною. Минуле залишилося позаду, але його уроки назавжди залишаться в наших серцях. Я відчула, як відчуття часу починає стабілізуватися, а подих стає рівним. Ми стояли на тому місці ще кілька хвилин, насолоджуючись тишею і спокоєм, слухаючи шепіт вітру і легке дзюрчання потоку неподалік. Усі ці дрібниці, які раніше здавалися буденними, тепер набули особливого значення — вони символізували те, що ми вижили, що нам вдалося пройти через хаос порталу і залишитися живими, і що ми маємо шанс жити справжнім життям.

— Мелісса, — прошепотіла Дарсана, наближаючись ближче. — Ти змінилася. Ти пройшла через час і небезпеку, і це зробило тебе сильнішою.

— Так, — відповіла я тихо, відчуваючи, як усвідомлення цього повільно заповнює серце. — Але без Грегорі я б не змогла.

Він посміхнувся, і ця усмішка була повною розуміння і тепла, що проникало глибоко всередину. Ми стояли разом, обмінюючись мовчазними словами, які не потребували голосу, і я відчула, що навіть якщо попереду будуть випробування, ми готові зустріти їх разом.

Минуле навчило нас цінувати кожну мить, кожен дотик і кожне слово. І хоча частина мене ще залишалася в тіні втрат і суму, я знала: тепер наш час настав, і ми можемо впевнено крокувати вперед, разом, назустріч нашому майбутньому, яке належить лише нам.