Глава 21

Палац Монтеро, Візарія, за 6 років до битви проти Натаніеля                                                           

І знову ми перенеслися в іншу країну. Коли ж це все нарешті закінчиться? Я втомилася від цієї подорожі і дуже сильно хочу додому. Грегорі теж тримається з останніх сил, і я бачила це по ньому. Але він намагався бути сильним заради мене. Він і в портал увійшов, аби я не була одна. Навіть не уявляю, як би впоралася тоді.

Коли нарешті я могла роздивитися все навколо, то відчайдушно захотіла перенестися в будь-яку іншу країну. Я готова навіть повернутися в Нерію чи Беллатор, аби лише не опинитися тут. Занадто добре я знала цю місцевість. А скільки спогадів в мене про це місце. Будь ласка, аби це лише був якийсь інший час.

- Тільки не кажи, що це... - почав Грегорі.

- Так, ми у Візарії. Це країна Ізабель... - я ледве стримувала сльози. - Залишається сподіватися, що ми в часі до її народження.

- До народження кого? - почула я дуже знайомий голос.

Обертатися мені не хотілося, адже я чудово розуміла, хто це. Мені не хотілося навіть просто побачити її, адже потім буде занадто боляче. Я втратила Ізабель лише кілька років тому, і не впевнена, що зможу пережити це вдруге.

Однак все ж довелося зробити це. Ізабель виглядала років на п'ятнадцять. Вона мала коротке волосся та такі знайомі фіолетові очі. Пам'ятаю, що подруга говорила про її бунтівний характер в цьому віці, коли вона зробила собі таку зачіску. Це змусило мене посміхнутися, але в середині все стискалося від болю. Хотілося обійняти її, проте я намагалася себе стримати. Ця Ізабель не знає мене. Хоча з її даром передбачення.

- Я бачила вас у своїх видіннях, - дівчина не зводила погляду з мене. - Ви не з нашого часу. І чомусь в мене таке відчуття, що я дуже добре вас знаю.

- Так і є, - я не змогла себе стримати, адже вже була на межі.

- Що ж, час в вас є, тому вам потрібно трохи відпочити, а потім ми поговоримо, - посміхнулася Ізабель. - Я вам покажу де це можна зробити. Батьки зараз у літньому палаці, тому для всіх це залишиться таємницею.

Я ж лише мовчки послідувала за нею. Було важко навіть просто дихати, адже я боялася, що це просто якийсь сон. З одного боку є можливість хоча б ще трохи часу провести зі своєю найкращою подругою. А з іншою потім буде ще гірше.

Коли ми опинилися в кімнаті, я важко присіла на ліжко, заховавши обличчя в руках. Грегорі ж міцно обійняв мене, намагаючись підтримати. Зараз в цей момент я вкотре подякувала, що він був поруч зі мноюю

- Ми вже дуже близько до нашого часу, - посміхнувся він.

- Ми можемо просто прожити цей час. Можливо врятувати Ізабель... - почала я.                                        

- Ні, ми не можемо порушити хід історії, інакше все закінчиться зовсім не так. Меліссо, нам не вдасться врятувати її, - сумно сказав Грегорі. - Нам доведеться перенестися через портал, інакше нічого не вийде.

- Я це розумію, просто... - я видихнула.

Просто я не хотіла ще раз втрачати свою найкращу подругу. В мене був шанс врятувати її, однак Грегорі має рацію. Ми не знаємо, що станеться, якщо порушимо хід історії. Ми можемо зруйнувати все. А значить потрібно переступити через власні бажання…

Пройшло кілька днів, як ми опинилися в Візарії. Ще в перший вечір Ізабель повідомила нам, що в її видіннях портал відриється за два тижні. І весь цей час ми провели тут. Спочатку я намагалася триматися від дівчини подалі та не спілкуватися з нею, аби потім не було занадто боляче розставатися, проте вийшло не дуже добре. Ми знову почали спілкуватися. І весь час мені здавалося, що Ізабель знала, що з нею має статися. Я пам'ятаю, як вона казала, що бачила своє майбутнє. І найвидатніше, що вона може зробити - врятувати Аларіка.

Коли ж настав день відкриття порталу, я неабияк хвилювалася. Якась частина мене все ще хотіла залишитися тут та врятувати подругу, однак я не могла це зробити. Якщо щось піде не так, то все може призвести до жахливих наслідків. Легіон може перемогти та світ, який ми знали, зникне назавжди. Проте я не хочу знову втрачати подругу.

Грегорі ж залишив нас наодинці, аби попрощатися. Саме в цій залі має відкритися портал, і в нас залишилося лише кілька хвилин. Проте ми стояли в абсолютній тиші, адже ніхто не знав, що зараз можна сказати. Я не знаю, що мною керувало, скоріш за все туга за Ізабель, та я потягнулася і міцно обійняла її. Очі наповнилися слізьми, і я навіть не намагалася їх стримати. Як сильно я за нею скучила. Може таки краще залишитися тут? Врешті немає гарантії, що ми попадемо в наш час. Нас може відкинути на багато років назад.

- Все буде добре, - дівчина ніби прочитала мої думки. - Меліссо, ви обов'язково повернетеся додому, у ваш час.

- Так, - видихнула я. - Просто... Не хочу тебе втрачати…

- Ти не втратиш, я бачила, що ми будемо подругами, - посміхнулась вона. - Я вже знаю своє майбутнє, і готова до нього. І я впевнена, що буду щаслива, хоч і не довго. Ти ж вже знаєш, про що я говорю, - подруга витерла мої сльози. - А ось на тебе чекає дещо видатне, як і на твого хлопця. Я пишатимуся тобою, Меліссо.

Я знову обійняла її, адже це був останній раз, коли ми бачимося. Я знову прощаюся з нею зі сльозами на очах, адже ми обидві знаємо, що чекає на дівчину в минулому. Вона вже змирилася з цим, і готова до всього. А от я…

- Нам вже час, - Грегорі підійшов до мене.

Я не помітила, що портал відкрився. Не хотілося відпускати Ізабель, проте в мене не було іншого виходу. Я маю зробити те, що потрібно, а не те, чого мені хочеться найбільше. Моя найкраща подруга назавжди залишиться в моєму серці, але місця в нашому часі їй немає. Тому з важким серцем я увійшла в портал, хоча частина мене назавжди залишиться тут…

Світло порталу охопило нас миттєво, наче розплавлена магія часу обвила тіло, змушуючи затримати подих. Я відчула холодний присмак адреналіну на язиці та легке поколювання по шкірі. Усе навколо розпливалося у спіралі світла й тіней, а думки про Ізабель, про всі втрати й переживання, злилися в одну бурю емоцій. Я тремтіла, але Грегорі міцно тримав мою руку, і його присутність давала сили.