Глава 20

Палац Деланей, Олберн, за 311 років до битви проти Натаніеля                                                        

Маю визнати, що в Нерії нам просто пощастило, адже ми випадково натрапили на портал. Якби ми вирішили перечекати в іншій печері, або просто хоча б відійти на кілька метрів, усе стало б просто жахливо. Моє передчуття спрацювало, і я була цьому дуже рада. От тільки я так і не знала, в якому ми часі і де зараз. А раптом ми перенеслися знову досить далеко від дому? Ні, навіть думати про це не хочу, бо розум не витримає такої невизначеності.

Але цього разу ми знову опинилися біля якогось величного палацу. Його високі шпилі й широкі мури майже сяяли в сріблястому світлі льодової землі, а сніг, що лежав м’якою ковдрою, переливався холодними відтінками блакиті. Чудово, я вже скучила за такими місцями, адже вони відразу давали відчуття безпеки.

Нарешті ми змогли би хоч трохи видихнути, втекти від постійної тривоги та небезпеки, що переслідувала нас від однієї подорожі до іншої. Проте, якщо пригадати те, що сталося в Беллаторі, я відчувала легке занепокоєння. Попри це, всередині мене була спокійна впевненість, що зараз небезпека позаду.

Нарешті в мене була можливість оглянутися. Все було покрито снігом та льодом, але це не була звична зима навіть для Еллеона. Дерева, кущі та кам’яні скелі були вкриті своєрідною крижаною ковдрою, яка переливалася блакитним і сріблястим відтінком, немов магія сама застигла у матеріальному світі. Кожен звук — крихітне тріскотіння льоду або скрип під снігом — лунав як окремий музичний акорд, що посилював відчуття магічної напруги. Я одразу зрозуміла: ми в Олберні.

Я досить добре знала про цю країну. Після смерті Ізабель моєю сусідкою стала Реббека, принцеса цього народу. Вона дуже любила свою країну і часто розповідала про неї, тому орієнтуватися тут було трохи простіше. Отже, з першою частиною розібралися. Тепер лишалося з’ясувати, у який час ми потрапили.

— Сподіваюся, що хоч тут нам буде спокійніше, — посміхнувся Грегорі, стискаючи мою руку. Його тепло, його присутність давали мені відчуття захисту. — Я вже втомився від всього цього.

— Я теж, — видихнула я. — Нам потрібно зрозуміти, у якому ми часі, і як знайти портал. Схема не змінюється.

— Зате до цього вона працювала, — посміхнулась я, відчуваючи, як тривога трохи відступає. Серце почало битися спокійніше, і я могла хоч трохи насолодитися красою навколо.

Ми попрямували в бік палацу, сподіваючись знайти там хоч щось корисне. Будь-який крок вимагав обережності, адже ми не знали, що чекає за наступним поворотом. Спочатку все було спокійно: морозне повітря дзвеніло в тиші, а тіні дерев довгими чорними лініями тяглися по снігу. Потім ми почули спів — чистий, мелодійний, який відлунював у казкових легендах і змушував серце тріпотіти.

Ми обережно підійшли ближче і побачили дівчину, яка гралася з невеликою кішкою. Вона була надзвичайно схожа на Реббеку: таке ж світле волосся, яскраві очі, ямочки на щоках. Її посмішка була теплою, а рухи легкими, майже повітряними. Ні, небезпеки я досі не відчувала — це була інша магія, ніж та, що переслідувала нас у попередніх світах. Це була магія спокою, тепла та безпеки, і вона буквально оточувала нас легким сяйвом.

— А я вас вже зачекалася, — посміхнулася вона, і голос її був таким чистим, що від нього розслаблялися навіть нерви, які вже звикли тріпотіти від постійної небезпеки.

— Не зрозуміла, — сказала я, озираючись на Грегорі.

— Ви ж Грегорі та Мелісса, намагаєтесь повернутися додому, ось і подорожуєте часом, — пояснила вона, помітивши наші здивовані погляди. — Людміла довгий час жила при нашому дворі. Вона сказала, що ви можете опинитися в Олберні. І вам знадобиться моя допомога. Чи я десь помилилася і ви не вони?

— Ні, це ми, просто… — я ледве стримала нервову посмішку. — Ми точно не очікували, що ви знаєте про нас.

— А ви ж так і не дізналися моє ім’я, пробачте за відсутність манер, — вона встала, поправивши сукню, і тонка мережа золотих візерунків на ній світилася у світлі снігу. — Моє ім’я Габріель Деланей, я молодша принцеса королівської родини Олберну. Цього року я нарешті зможу піти в Королівську Академію.

Я швидко підрахувала: ми десь за триста десять років до нашого часу. У теорії, якщо б нічого не вийшло, Грегорі міг би дожити до нашого часу, але вже в дуже похилому віці. Проте від того, що ми так близько до дому, в мене неабияк піднявся настрій. Я ледве стрималася, аби не обійняти його. Ми майже в нашому часі. Ще зовсім трохи — і в нас усе вийде. Аби тільки портал не переніс нас назад у часи, які ми ще не готові пройти.

— Ти нам зможеш розказати, коли буде портал? — запитав Грегорі, його голос звучав твердо, але в очах світився трепет.

— Це й не потрібно, — посміхнулася Габріель.

Мене це трохи дратувало, але доводилося бути ввічливою. Зараз на нас тут не чекала небезпека, а це вже добре. До того ж Габріель могла допомогти нам. Проте затримуватися тут надовго мені не хотілося.

— А що нам тоді робити? — не витримала я.

— Я можу створити портал. Це мій дар, як і здатність розмовляти з тваринами, — Габріель знову посміхнулася. — Але, на жаль, я не можу контролювати, в який рік і куди ви перенесетесь, адже це майбутнє. Я поки навчалася робити це лише з минулим. Самі розумієте, я ж не можу стрибнути у ваш час.

— Ну це вже хоч щось, — буркнула я.

— Ми будемо дуже вдячні, — суворо сказав Грегорі, поглянувши на мене.

Габріель кивнула, сіла на землю і закрила очі. Магія навколо почала коливатися: повітря стало густим, немов насиченим електрикою, і відчуття часу ніби розтягнулося. Я відчула, як холодне світло кристалів у палаці почало переливатися на стіни, створюючи мерехтливу ауру, що змінювалася і пульсувала разом із диханням дівчини.

За мить перед нами з’явився портал. Його краєчки тремтіли і світли, а всередині вирував потік світла й тіні, немов тисячі маленьких зірок закрутилися у водоворот часу. Мої долоні тремтіли, відчуття холоду та магічної енергії змішалося в одному неймовірному присмаку адреналіну. У повітрі стояв запах металу та стародавньої магії, який я відчувала тільки в таких випадках — коли час сам стає рікою, а ти плаваєш у ньому без рятівної пристані.