Глава 19

Печера темного короля, Нерія, за 397 років до битви проти Натаніеля                                           

Яке ж щастя, що ми встигли перенестися від Таренса Аркана. Я вже справді боялася, що ми не встигнемо. Цікаво, чим ближче ми до нашого часу, тим більш небезпечно стає. Що ж тоді буде, коли ми наблизимося на кілька років? Ні, про це ще рано думати, адже нам потрібно ще стільки всього витримати. Та я була щаслива, що ми хоча б рухаємося в правильному напрямку і у нас обов’язково все вийде.

Цього разу ми опинилися в країні, де неймовірно жарко. Сонце майже не світило — воно ніби ховалося за густими червоними хмарами, які надавали всьому навколо неприродного, тривожного кольору. Повітря було сповнене запахом гару і спецій, і навіть дихати ставало важко. Земля під ногами була виснажено суха, тріщини на каменях здавалися живими, ніби сама природа хотіла нас попередити про небезпеку.

Але пейзаж мені був знайомий: так виглядала Нерія, королівство демонів, у її первісній формі. Згодом, зі збільшенням кількості міст, країна змінилася, втратила такий первісний драматизм, який зараз відчувався кожною клітиною мого тіла.

— Ти в порядку? — вже вкотре запитав Грегорі, стискаючи мою руку, неначе відчуваючи мій внутрішній тремтіння.

— Так, це ж не на мене напав божевільний родич, — посміхнулась я, намагаючись трохи розрядити напруження. — Ми зараз знаходимося в Нерії, але який час — я не маю уявлення. І як звідси взагалі можна вибратися? — я закотила очі. — Чому все має бути настільки складно?

— Бо інакше просто не цікаво, — відповів він, впевнено беручи мене за руку. — Ми ж не будемо просто ходити по цій місцевості в пошуках хоч чогось. Та й допомогти нам ніхто не зможе.

Ми роззирнулися довкола, помічаючи, що пустельні рівнини та чорні кам’яні скелі навколо не обіцяють нічого доброго. Повітря було насичене гіркотою попелу, а червонуватий пил, що здіймався від наших кроків, залишав на шкірі сверблячі сліди.

Якийсь час нічого не відбувалося. Але потім я помітила тіні, що почали кружляти над нами. Їхні рухи були хижими, плавними, нагадуючи політ чорних хижих птахів. Моя шкіра покрилася мурашками — чудово, нам ще цього бракувало. Якщо ще на нас нападуть демони, це буде ідеальне завершення дня.

— Краще не стояти на місці, — сказала я, відчуваючи, що бездіяльність зробить нас легкою здобиччю.

Грегорі, очевидно, теж це зрозумів, бо без слів попрямував вперед, міцно тримаючи мене за руку. Такий контакт давав відчуття підтримки, і це зараз було надважливо. Тіні не наважувалися нападати, мабуть, відчуваючи нашу силу. Це давало нам певну перевагу.

— Демони, — видихнула я, коли вони почали опускатися ближче. Їхні тіні ставали все густішими, утворюючи навколо нас темний кокон із рухомих чорних хвиль. — І вони збираються напасти.

— Нам треба тікати, — прошепотів Грегорі, напружено обертаючись довкола.

— Але куди? — запитала я, відчуваючи паніку, що підкрадалася до свідомості.

Хлопець не знав відповіді. Тіні спускалися нижче, немов очікуючи потрібного моменту. І тоді я помітила далекі гори — величні, темні, вкриті червоним пилом і попелом. Там точно мали бути печери. Я колись читала, що в таких регіонах Нерії оселяються ті, хто хоче втекти від міст і пожити на природі. Довго вони не витримують через суворі умови, але залишаються невеликі печери, де можна перечекати. Я пришвидшила крок і впевнено попрямувала до гір.

— Давай швидше, нам потрібно туди! — вказала я на одну з печер.

— Ти впевнена? — Грегорі подивився на мене уважно, помічаючи мою рішучість.

Я лише кивнула. Ми майже бігли, і тіні відчували це. Вони не наважувалися нападати — очевидно, це були нижчі демони, які ніколи не борються з істотами сильнішими за себе. Це грало нам на руку.

Коли ми дісталися гір, перед нами відкрилася безліч печер. Вони здавалися стародавніми, вигравіюваними чорними кристалами, що відбивали слабке світло. Я відчула, що внутрішнє передчуття веде мене до однієї конкретної. Потягнувши Грегорі за собою, я увійшла всередину. Печера була захищена древніми заклинаннями — тіні не могли проникнути всередину. Ми нарешті могли трохи перевести подих.

Вона була просторою, але порожньою. Повітря тут було прохолоднішим, запах каменю і кристалів змішувався з відголосками древньої магії. Я втомлено присіла на кам’янисту підлогу, і Грегорі притягнув мене до себе в обійми. Не важливо, що одяг може забруднитися — важливо, що ми були живі.

— Що нам робити далі? — прошепотіла я, відчуваючи виснаження.

— Я не знаю, — відповів він. — Але ми завжди знаходили вихід. Так буде і цього разу. Ми вдвох, — ніжно поцілував мене в скроню. — Ми обов’язково повернемося додому, навіть якщо зараз здається, що це неможливо.

— Можливо, ми вже близько, — посміхнулась я. — Залишається лише чекати. Хто знає, може нам пощастить.

Час тягнувся повільно. Ми сиділи в печері, слухаючи шепіт зовнішнього вітру, який пробивався крізь тріщини каменю. Виходити назовні було надто ризиковано. Напруга наростала, і я відчувала, як Грегорі теж починає втомлюватися, хоча намагається цього не показувати.

Моє серце було наче дзвін, що відбиває ритм страху і очікування. Кожен звук зовні — шелест піску, гуркіт каміння, що котилося з гір — здавався небезпечним. Я намагалася відчувати магію навколо нас, прислухатися до кристалів і каменів, які відлунювали від напруги світу.

Та за мить сталося неймовірне. Поряд, серед тіні печери, з’явилося світло — портал. Він не був великим, але його енергія відчувалася миттєво, ніби сама магія минулого прорвалася в наш час. Я миттєво зрозуміла, що це наш шанс.

— Грегорі, час! — крикнула я, відчуваючи ривок адреналіну.

Не вагаючись, ми зробили крок у портал. Світ закрутився в спіраль світла та тіні, відірвавши нас від небезпечної Нерії. Демони наздоганяти не могли, і ми відчували, як енергія порталу обволікає нас, відганяючи страхи та тривоги.