Глава 18

Ліс тисячі голосів, Аллегрія, за 449 років до битви проти Натаніеля                                               

До лісу ми добралися досить швидко, адже він знаходився дуже близько від міста. Саме тут, за легендою, зародилося прокляття. І саме тут починався кордон з іншими країнами. Довгий час Аллегрія залишалася незаселеною, бо пройти його наважувалися лише дуже сміливі воїни. Ліс тисячі голосів називали так не просто через шепіт дерев, який міг видаватися людським, а через енергетичні відгуки, які тут відчували мандрівники. Легенди казали, що кожне дерево має душу, яка пам’ятає минуле і майбутнє тих, хто проходить його гіллям.

І ось тепер ми з власної волі йдемо туди. Звичайно, якщо хочемо нормально повернутися додому. Ми вже наближаємося до свого часу, до того моменту, коли історія знову прийме нас у свої обійми.

Однак з моєї голови досі не йшли ті очі. Я не знала, чому вони мене настільки лякали. Скоріш за все, це був той Таренс Аркан, предок Грегорі. Хоча його очі й відрізнялися, було очевидно, що він під прокляттям королівської родини. Але ця посмішка… Вона була водночас чарівною і моторошною. Він щось явно задумав. Тому потрібно було якомога швидше забиратися звідси й залишити все в минулому.

На щастя, він не зможе піти за нами. В одній із попередніх подорожей я дізналася, що портали мають особливі правила роботи. У майбутнє може перенестися лише той, хто належить до того часу. Далі того часу, в якому жив, потрапити неможливо. Це давало нам певний спокій, хоч серце і калатало від напруження.

Мої думки крутилися навколо всього, що могло піти не так. Я згадувала попередні подорожі, зустрічі з небезпечними істотами, моменти, коли Грегорі майже втрачав рівновагу, а я ледве встигала допомогти. Серце відчувало тонкий сигнал тривоги, який ніяк не хотів відпускати. Чому він такий небезпечний? Чому очі Таренса пробуджували щось давнє в мені, наче знайомий страх, який я не пам’ятала з дитинства?

Досить швидко ми знайшли місце, де мав відкритися портал, але до його появи залишалося ще кілька хвилин. Цей час здавався вічністю. Я помічала, як кожен звук у лісі — скрип гілки, шелест листя — підсилював моє хвилювання. Грегорі це помітив.

— Меліссо, що сталося? — вкотре запитав він, обережно стискаючи мою руку. — Я бачу, що тебе щось тривожить. Ти ж знаєш, що можеш мені розповісти.

— Просто… — я озирнулась по сторонах, намагаючись підібрати слова. — Просто там, у тому пабі, я дещо побачила. І це мене по-справжньому злякало.

— Що саме? — здивувався Грегорі.

— Я її налякав, — почувся знайомий голос.

Ну звичайно, це був той хлопець. Я одразу впізнала очі. От тільки тепер могла його роздивитися. Він був навіть чимось схожим на Грегорі: таке ж світле волосся, високий зріст, підтягнуте тіло, і посмішка, що водночас захоплювала й лякала. Але від нього не йшло жодного тепла. Навпаки, відчувалася якась хижість, яку не можна було ігнорувати. Я вчепилася в руку Грегорі, відчуваючи, що без його підтримки зараз могла б втратити рівновагу.

— Що ж, я бачу твої очі, — сказав Таренс, його голос був спокійний, але в ньому відчувалася неприхована цікавість. — Скоріш за все, ти з родини Аркан, адже я занадто легко впізнаю прокляття.

Під час нашої подорожі Грегорі намагався приховати нас за допомогою магії, проте на Таренса це не діяло. Він так само був під прокляттям і міг бачити більше, ніж ми хотіли б. Сподіваюся, його зацікавленість залишиться лише цікавістю, і він не вирішить завдати нам шкоди.

— І я так зрозумів, що ви не з нашого часу, — додав Таренс, не зводячи з нас погляду. — Цікаво, як же складеться моє життя далі…

— Ми не можемо вам сказати, — спокійно відповів Грегорі, намагаючись не виявляти напруження. — Це вплине на хід історії.

— Цікаво, — Таренс перевів погляд на мене. — А в тебе дуже гарна подруга. В Аллегрії рідко зустрінеш ельфієк. Може, ви затримаєтеся в нас?

— Нам уже час, — сказала я, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Ми маємо повернутися додому.

— А от я так не думаю, — хижо посміхнувся Таренс і почав наближатися ближче. — В цьому місті рідко щось буває цікаве.

— Краще не наближайся, — загрозливо сказав Грегорі.

— А я ризикну, — не зменшуючи посмішки, відповів Таренс.

Він розправив крила й кинувся на нас. Грегорі миттєво зреагував і теж здійнявся в повітря. Їхні удари розривали повітря навколо, залишаючи після себе сліди магії, які наче іскри відбивалися об гілки дерев. Я ж стояла на землі, відчуваючи себе безпорадною. Моя сила могла б допомогти, але невпевненість у контролі змушувала мене утримуватися.

Я спробувала прислухатися до магії дерев, до шепоту лісу, але думки розбігалися. Закривши очі, я дозволила магії лісу проникнути в мене, бачачи світ очима дерев — гілки повільно тягнулися, наче живі руки, шепіт листя змішувався з криками бою і ревом магії, що вибухала навколо.

Грегорі вже починав програвати. Втомлений після польоту та бою, він відчував на собі всю силу Таренса, який явно мав більше підготовки і розуміння власної магії. Його удари були точними, розрахованими, і кожен раз відлунював у моїх думках як сигнал тривоги.

І тоді я відчула: поруч відкривається портал. Значить, часу у нас майже не залишилося. Я потягнулася магією до дерев, і вони перетворилися на руки, що схопили Таренса та почали тягнути його назад.

— Що відбувається? — здивувався він, намагаючись звільнитися.

— Грегорі, у нас мало часу! — крикнула я, сповнена рішучості.

Ми не чекали більше. Таренс борсався, але дерева тримали його, затримуючи на час. Грегорі швидко спустився до мене, і ми разом кинулися в світло порталу. Хлопець вирвався, намагаючись нас наздогнати, але ми вже були всередині, і минуле залишалося позаду.

Світ навколо закрутився спіраллю світла та тіні. Я відчувала, як повітря тягне мене в невідоме, як стіни часу розчиняються, а дотики Грегорі дають відчуття стабільності, поки ми ковзали між епохами. Моє серце калатало, руки тримали його, і ми разом переносилися додому, залишаючи позаду небезпеку, ліс і моторошні жовті очі, що ще довго не покидали моїх думок.