Глава 17

Місто Лейборн, Аллегрія, за 449 років до битви проти Натаніеля                                                    

Яке щастя, що ми забралися з цієї жахливої країни. Офіційно заявляю: я точно не хотіла би жити в Беллаторі. Як взагалі Лулу та Ронан могли сумувати за своїм домом? Ні, можливо, у майбутньому все інакше, однак тоді це було просто кошмаром. Страх, який я відчувала там, не залишав мені спокою ще довго після втечі. І яке щастя, що нам допомогли втекти. Я була впевнена, що це зробила Людміла. Вона пам’ятала нас з того часу, коли ми були в Хейвенберді. І тепер вона вже вампір, а це значило, що її допомога була неймовірно цінною.

Але тепер ми опинилися в якомусь містечку. Це стало для мене справжньою несподіванкою, адже до цього ми переносилися завжди або до палацу, або біля нього. Тоді чому ми опинилися саме тут? Я абсолютно нічого не впізнавала, і навколишні будівлі здавалися чужими, а вулиці вузькими і заплутаними.

Кам’яні стіни старих будинків були обліплені мохом і запліснявілими плакатами, що оголошували якісь ярмарки та події, про які я ніколи не чула. Грегорі уважно оглядав усе навколо, неначе намагаючись віднайти знайомі деталі, і його поведінка змушувала мене ще більше хвилюватися.

— Ти хоч щось розумієш? — запитала я, намагаючись приховати хвилювання.

— Так, занадто добре, — похитав головою Грегорі. — Ми в моїй рідній країні, в Аллегрії. І судячи з усього, це містечко Лейборн. Воно знаходиться на півночі, далеко від столиці. І якщо ми опинилися тут, це означає лише одне…

Він знову замовк, а я вже не витримувала. Я бачила, що його очі наповнені змішаним почуттям — страхом, обережністю і тривогою. Це не було схоже на звичайне хвилювання перед подорожжю у часі; це було щось глибше, щось особисте.

— Грегорі, все добре? — спробувала я уточнити, хоча голос трохи тремтів.

— Ні, не добре, — відповів він, опускаючи погляд. — Раніше ми переносилися в важливі моменти для певних країн. Але з історією моєї родини місто Лейборн пересікалося лише один раз. Десь приблизно чотириста сорок п’ять років тому тут оселився Таренс Аркан, мій далекий предок. Скажу навіть більше — його вигнали з палацу столиці Аллегрії. Він був спадкоємцем престолу. Однак після вбивства його друга проявилося прокляття, і його життя різко змінилося.

Я замовкла, намагаючись осмислити сказане. Слова Грегорі звучали як попередження. Вони тяжіли не лише до історії, але й до нашої безпеки. Я вже знала про його прокляття. І це було дуже складно.

— Тепер більш-менш зрозуміло, в якому ми часі, — промовила я тихо. — Але що нам робити? Як знайти портал у таких умовах?

— Нам пощастило, — продовжив він. — Я дуже добре вивчав історію своєї країни. У цьому містечку часто спостерігали портали в лісах. Нам залишилося лише дізнатися точний день, щоб визначити місце і час відкриття.

Я лише кивнула. Зараз лише він міг орієнтуватися. Я послідувала за ним, довіряючи його знанням і досвіду. За кілька хвилин ми зупинилися біля старого будинку, звідки долинав неприємний запах. Грегорі обережно взяв мене за руку і повів усередину.

Виявилося, що це був своєрідний паб. Шум, п’яні люди, запах алкоголю, диму та спецій змішалися у гучну масу. Деякі відвідувачі витріщалися на мене. Ще би, ельфійка серед них викликала одночасно цікавість і страх.

Грегорі підійшов до одного чоловіка і почав говорити тихим, стриманим тоном, намагаючись дізнатися потрібну інформацію про портал. Я ж намагалася не виділятися і спостерігала за навколишніми людьми, напружено ковзаючи поглядом по темних кутках залу.

І тоді я відчула на собі погляд незнайомого хлопця. Жовті котячі очі і моторошна посмішка викликали у мене холодок по шкірі. Серце калатало, і я прагнула якомога швидше залишити це місце. Відчуття було таке, ніби він читав мої думки, а його погляд проникав крізь мене.

— Ми за чотириста сорок дев'ять років до нашого часу, — тихо промовив Грегорі, помітивши мою напруженість. — І нам пощастило. Портал має відкритися зовсім скоро. Тут завжди є той, хто за певну плату відстежує аномалії. Тепер у нас є вся інформація.

— Меліссо, все добре? — додав він, уважно спостерігаючи за мною.

— Так, — відповіла я, хоча серце ще не заспокоїлося. І коли я ще раз глянула на хлопця з жовтими очима — він зник, немов тінь, розчинившись серед натовпу.

— Давай забиратися звідси якомога швидше, — промовив Грегорі. — Я дуже хочу додому.

— Я теж, — посміхнулася я, відчуваючи полегшення. — Ми скоро будемо у своєму часі.

— Але йти треба саме зараз, — додав він, стискаючи мою руку. — Мені не подобається, як усі витріщаються на мою дівчину.

— Просто я неймовірно красива, — пожартувала я, намагаючись трохи розрядити напругу.

Страх залишався. Цей хлопець… ці його очі… Я ніколи не бачила нічого подібного. І відчуття, що це щось більше, ніж просто небезпечний перехожий, не покидало мене. Я сподівалася лише, що це не те, про що я подумала. Що я не зустріла когось із тих, хто міг би змінити хід подій або залишити небезпечний слід для нашого часу.

— Не думай про нього, - Грегорі помітив мою тривогу і тихо прошепотів. – Ми разом, і поки ми поруч, ніхто не зможе нам нашкодити.

— Я знаю, — відповіла я, вдихаючи повітря і намагаючись заспокоїтися. — Але інколи страх сильніший за розум.

— Саме тому ми мусимо бути обережними, — сказав він. — І пам’ятай: навіть у найтемніших місцях є шлях додому.

Я кивнула. Вірно, навіть у цьому страшному пабі, серед чужих очей і непривітних людей, був наш шанс. Портал чекатиме, і ми його знайдемо. Головне — залишатися разом і не дозволяти страху керувати нами.

А потім я помітила рух у кутку залу — ще одну тінь, яка спостерігала за нами. Але я глибоко вдихнула, стискаючи руку Грегорі, і вирішила: нічого не може зупинити нас доти, доки ми разом. І навіть якщо минуле спробує нас здолати, ми знайдемо шлях додому.