Глава 16

Палац Райдер, Беллатор, за 497 років до битви проти Натаніеля                                                     

Покидати Еллеон було особливо важко. Я так і не розгадала таємницю своєї родини, і це залишало дивний осад у душі. Можливо, якби ми залишилися там хоч трохи довше, я б змогла наблизитися до відповіді. Але останні слова Арадія постійно поверталися до мене, наче натяк на щось більше, ніж я могла зрозуміти. Його погляд і голос залишали відчуття, що він знає щось, що мені ще не відкрито. Щось важливе, що змінить моє розуміння історії моєї родини.

Досить швидко ми опинилися в іншій країні. І цього разу я навіть не мала уявлення, де перебуваю. Все навколо виглядало незнайомим: вузькі кам’яні вулиці, запах заліза і спецій, важкі ворота замків, що здіймалися над містом. З кожним кроком всередині мене прокидалося неприємне передчуття — щось мало статися, і воно мене лякало. Такого давно не відчувала.

— Краще нам звідси забиратися якнайшвидше, — сказав Грегорі, стискаючи мою руку. Його погляд був серйозним, а тон — зосередженим.

— Ти прямо читаєш мої думки, — посміхнулася я, хоч серце калатало швидше. — Але… я відчуваю, що тут щось не так.

В цю мить перед нами з’явилися люди. За допомогою магії ельфів я одразу впізнала їх — воїни з країни Беллатор. Я добре знала Лулу та Ронана Райдер із королівської родини, колись вони завжди були добрими. Але зараз усе було інакше: спрямовані на нас мечі, напружені пози, холодні погляди.

— Хто ви такі? — чітко промовив один із чоловіків, не відводячи очей.

— Нам потрібна допомога, ми не з цієї країни, — почав Грегорі, намагаючись говорити спокійно і дипломатично.

— Це я вже зрозумів, — прошипів чоловік. — Але ви можете становити загрозу для нашого короля.

Ми не встигли навіть зреагувати, як нас огорнув туман. Він тягнув тіло у сон, розслабляв і змушував закрити очі. Я зрозуміла: це магія, і її мета — зупинити нас будь-яким способом, можливо, навіть знищити. Я намагалася опиратися, але марно. За мить я провалилася у темряву.

Отямилися ми вже в казематі. Минулого разу у Валорії до нас поставилися б більш лояльно, але тепер ми мусили знайти вихід. Я тремтіла від страху, а Грегорі тут же опинився поруч, обійнявши мене і прошепотівши.

— Ми впораємося, Мелісса, - хлопець мені посміхнувся. – Разом.

Його тепло і сила давали відчуття захисту, але серце все одно калатало. Ми мусили триматися разом і не піддаватися страху. Але цього разу все може бути занадто складно.

— Грегорі, — сказала я тихо. — Якщо це пастка, ми можемо опинитися в серйозній небезпеці. Що будемо робити?

— Ми завжди впораємося, — відповів він, стискаючи мою руку ще сильніше. — Але спершу треба скласти план. Дивись: ми маємо дістатися Зеленого кабінету. Ти використаєш магію, щоб нейтралізувати прокляття і пастки. Я — за дверима, стежу за охороною. Якщо що — відступимо разом.

— Добре. Але якщо хтось піде за нами слідом, ми мусимо мати запасний шлях, — обережно сказала я.

— Є. Є кілька схованих коридорів, які ведуть до службових входів. Людміла нам розповідала, — Грегорі похитав головою. — Але ми повинні рухатися тихо, не привертаючи уваги.

— А якщо вони відчують магію? — запитала я, трохи побоюючись власної сили.

— Ти сильніша, ніж здається, — усміхнувся він. — Просто не зловживай енергією.

— Ти завжди так впевнений у мені, — пробурмотіла я, ледь усміхаючись. — Мені від цього і спокійніше, і страшніше водночас.

— Ти навчилася довіряти мені, — сказав він, стискаючи мою руку. — Але пам’ятай: ми повинні бути розумними. Втеча — це не тільки швидкість, але й холодна голова.

— Ти правий. Тоді рухаємося по плану, — я глибоко вдихнула і кивнула.

Ми рушили коридорами, тихо обходячи стражників. Двері, що вели до Зеленого кабінету, відчинилися завдяки магії металу Грегорі, а я стримувала прокляття, що наклали для захисту. Нам пощастило: ніхто не помітив нашого руху, і ми без пригод дісталися кабінету.

— Дивись, — прошепотіла я. — Майже по годинах. Портал відкриється вчасно.

— Тоді ми робимо останній крок разом, — промовив Грегорі, стискаючи мою руку так сильно, що я відчула його рішучість. — І пам’ятай: навіть якщо буде страшно, ми разом.

— Грегорі… — прошепотіла я. — Я боюся, що не зможу повернутися.

— Мелісса, — його голос був глухий, але впевнений. — Ми не залишимо один одного. Я поруч. І це головне.

Я кивнула, відчуваючи тепло його руки і силу підтримки. Це давало сміливість зробити крок уперед. Я ступила в портал, відчуваючи, як світ навколо розчиняється в спіралі світла. Грегорі обережно тримав мене за руку, і ми разом ковзали крізь час.

— Мелісса, — його голос лунав у темряві. — Обіцяй, що ми залишимося разом.

— Завжди, — прошепотіла я, стискаючи його руку.

Моє серце заспокоїлося. Поруч був він, і це означало, що навіть невідомість могла стати менш страшною. Майбутнє залишалося невідомим, але наш зв’язок і спільні рішення давали надію, що ми вистоїмо навіть у найтемніші моменти.

Та в глибині моєї свідомості залишався Арадій. Його слова про майбутнє, його спокійний погляд і тепло, яке виходило від нього, постійно поверталися у думках. Чому його стерли з історії? Що сталося, що навіть найдавніші хроніки мовчать про нього? І чи зможу я коли-небудь дізнатися всю правду, не порушивши перебіг подій?

У моїй голові змішалися страх і цікавість. Я знала одне: навіть якщо шлях перед нами буде небезпечним і непередбачуваним, поки ми разом з Грегорі, я готова йти до кінця.