Глава 15

Еллеон, за 542 роки до битви проти Натаніеля                                                                                      

Весь час, що ми чекали відкриття порталу, мої думки крутилося колом. Мені пощастило потрапити саме в свою рідну країну, але я ніяк не могла передбачити, що зустрінуся тут з минулим своєї родини. Я не пам’ятаю, щоб когось за щось викреслювали з історії де ЛаФельт. Навіть найжахливіших злочинців залишали. Але Арадій… Цей факт змушував мене відчувати дивний сум і тривогу водночас.

Я мала турбуватися зовсім про інше: як повернутися додому, що саме за річ від Арісси нам необхідна і що станеться далі. Проте думки про Арадія не відпускали мене. Грегорі намагався допомогти, але його спроби заспокоїти мене були марними.

Тому я попрямувала до свого особливого місця — того самого, яке навіть через п’ятсот сорок років залишалося незмінним. Воно знаходилося за зимовим садом, біля озера таємниць. Я присіла на схил, спостерігаючи, як зорі відбиваються у воді, і відчула дивний спокій. Тут мої думки не були такими голосними, як в інших місцях; я могла зосередитися на чомусь одному та впорядкувати усе у своїй голові.

Я ледве встигла насолодитися тишею, як відчула, що поруч хтось присів. Я очікувала побачити Грегорі, але переді мною опинився Арадій. Він навіть не видав здивування.

— Я бачу, це теж твоє особливе місце? — посміхнувся він. — Я ж знаю, що ти наша далека родичка в майбутньому, але ти так нагадуєш мені мене, що я просто не можу стриматися. Хто ти саме? Можливо… ти моя донька?

— Ні, я твоя племінниця, — відповіла я, намагаючись говорити впевнено.

— Але в мене немає ні братів, ні сестер, — він дивився на мене з нерозумінням. — Принаймні рідних так точно.

— Проте скоро з’явиться. Та не знаю, чи маю я право про це розповідати. — Я намагалася вимовити слова спокійно, але серце калатало. — У тебе є ще один племінник, син мого дядька. Він наймолодший у сім’ї, - я відчула, як щось стискається в грудях.

— Мені цікаво, яким я буду в майбутньому. Сподіваюся, що стану хорошим королем? — мої слова звучали нерішуче. — Хоча… краще не відповідай. Мабуть, мені не слід цього знати, - він нахилився трохи ближче, дивлячись мені в очі. — Знаєш, мене завжди цікавило, як думають наші далекі нащадки. Що вони знають про нас, що відчувають, коли бачать наше минуле?

— Я… не знаю, — зізналася я. — Я просто намагаюся зрозуміти все це сама. Поки не розберуся, мені важко спілкуватися…

— Не хвилюйся, — Арадій посміхнувся тепліше. — Ти здаєшся розумною дівчиною. І навіть якщо майбутнє приховує таємниці, воно обов’язково покаже все вчасно.

Я погладила руки по колінах, дивлячись на відображення зірок у воді. Він сів трохи ближче. Мені було комфортно з цим чоловіком, і я відчувала щось рідне. Певно це через те, що він мій дядько.

— А ти коли-небудь думала, що світ змінюється не лише через правителів, а й через тих, кого майже ніхто не помічає? — Арадій тихо продовжив. — Маленькі дії можуть змінити хід історії.

— Так, — прошепотіла я. — І я боюся, що кожен мій крок може все зламати.

— Ти сильніша, ніж думаєш, - Арадій посміхнувся. – І навіть якщо будуть помилки, вони приведуть тебе до чогось більшого. Я відчуваю це.

— А що ти думаєш про Еллеон? — запитала я несподівано. — Які зміни тут відбуваються зараз?

— Багато чого, — відповів Арадій задумливо. — Іноді здається, що навіть камені пам’ятають все. Еллеон живе власним життям, і його магія сильніша, ніж будь-хто здогадується. Це країна чудес, але й небезпек не бракує.

— А небезпеки для кого? Для нас? — здивовано перепитала я.

— Для кожного, хто переступає межі, — серйозно промовив він. — Іноді навіть той, хто думає, що прийшов рятувати, може втягнутись у щось набагато більше.

Я замовкла, розуміючи, що він говорить і про нас із Грегорі. Але зовсім скоро ми покинемо цю країну. Однак те, що сталось тут, я точно ніколи не забуду. І в майбутньому обов’язково дізнаюсь більше.

— Ти віриш у пророцтва? — раптом спитав Арадій, ніби змінюючи тему.

— Не знаю, — зізналася я. — Бо інколи вони лякають, але інколи… здаються єдиним шансом не помилитися.

— Моя мати казала, що магія Еллеону завжди має мету, - задумливо сказав чоловік. – Вона веде нас, навіть коли ми цього не усвідомлюємо. Іноді пророцтво — це лише натяк, а далі вже вибір людини.

— А якщо зробиш неправильний вибір? — тихо спитала я.

— Тоді… нас вчить життя, — він усміхнувся. — Але ти завжди можеш знайти шлях назад.

Я ледве видихнула. Не знала, як сказати Арадію, що його в майбутньому просто викреслили з історії. Поки сама не розібралася, краще мовчати. Інакше можна порушити хід подій і, можливо, навіть не з’явитися. Але мовчати зовсім не виходило — він чекав відповіді.

— Майбутнього краще не знати, — нарешті сказала я. — Рано чи пізно ти сам усе зрозумієш. Та й вирішувати не нам.

— Це точно. А ти набагато розсудливіша, ніж твої однолітки в нашому часі, — Арадій посміхнувся. — Я буду радий, якщо ми зможемо зустрітися в майбутньому. Повір, я тебе дуже добре запам’ятаю.

Ми сиділи ще кілька хвилин, дивлячись на спокійне озеро, і я ловила себе на думці, що цей момент справді важливий. Поруч із ним мені було комфортно. На відміну від моєї матері, від нього виходило тепло, щось близьке і рідне. Але дядько Еліазар був зовсім іншим. Ці думки змушували мене задуматися: чому його немає в історії? Що могло статися?

Проте з’ясовувати це довелося пізніше. Як тільки ми повернулися до палацу, стало зрозуміло: портал ось-ось відкриється. Король Наріель і принц Арадій вирішили провести нас, і хоча мені було не дуже зручно в їхньому супроводі, довелося потерпіти. Попереду нас чекав новий період подорожі у часі.

Коли портал відкрився, ми опинилися в кімнаті, де мала бути моя спальня. Наразі вона була порожньою, а інтер’єр зовсім інший. Як тільки ми зробили крок, Арадій простягнув мені невеликий мішечок.