Глава 14

Еллеон, за 542 роки до битви проти Натаніеля                                                                                      

Я зовсім не могла відпочивати, адже весь час у голові крутилося одне й те саме: у моєї матері був старший брат — Арадій. Хоча можливо, вона й сама про це не знала, щось підказувало мені, що тут усе не так просто. Виявлялося, скільки я ще не знаю про свою родину. Кожен спогад і кожне слово, які я знала раніше, зараз відчувалися неповними, ніби хтось вирвав із мозаїки елементи, залишивши порожнечі, які я мусила заповнити сама.

Але моя мати народиться лише через тридцять років. То можливо тоді цього брата й справді не існувало. Та зараз мені потрібно було думати зовсім про інше: як повернутися додому. Ми навіть не знали, коли саме відкриється портал.

Згодом з'явився один ельф і повідомив нам, що за годину Арадій чекатиме на нас біля виходу. Ми почали збиратися, однак Грегорі кидав на мене стурбовані погляди. Його очі, повні турботи, здавалося, читали мої думки, намагаючись зрозуміти, що відбувається у моїй голові.

— Ти в порядку? — нарешті спитав він. — Бо якось ти дивно виглядаєш. Ніби щось тебе тривожить.

— Це вже стало для нас якоюсь традицією, — посміхнулася я крізь хвилювання. — Не знаю, чи все добре. Арадій мій дядько, проте я ніколи й нічого про нього не чула. Його ніби викреслили з нашої історії, а я не маю уявлення, що сталося. Та й як з ним зараз поводитися…

— Я б на твоєму місці почувався так само. Але зараз просто не думай про це, адже маємо зосередитися на інших речах, — промовив він тихо, а потім швидко поцілував мене. — А потім я допоможу тобі розібратися з усім.

Я вірила, що він справді зможе це зробити, адже Грегорі завжди підтримував мене. Вже вкотре я подумала про те, що без нього не впоралася б із жодною небезпечною ситуацією. Я досі не могла зрозуміти, що керувало мною, коли я тоді увійшла у портал, аби врятувати інших. Але тепер ми маємо повернутися додому.

Зовсім скоро ми, готові до будь-яких перешкод, спускалися до виходу. Арадій уже чекав на нас, дивлячись кудись у далечінь. Ми навіть помітили, що дещо в ньому знайоме: розріз очей, форма носа, а ще очі… Хоч на когось із родини я була схожа, адже моя мати мала зовсім інші риси.

— Готові? — спитав Арадій, повільно повертаючись до нас.

Як і король, він не зводив з мене погляду, ніби щось шукав. Переді мною стояв родич, про якого я лише недавно дізналася. Ми кивнули йому, а він повів нас далі. Я прямувала слідом, намагаючись оглянутися навколо. Це була моя рідна країна, але багато місць я не впізнавала. Повітря пахло змішанням солоної морської хвилі і лісового моху, а кожен подих вітру, здавалось, шепотів мені про давно забуті часи.

— Ти так роздивляєшся все, що складається враження, ніби це твоя рідна країна, — посміхнувся Арадій. — Хоч батько розповів мені, хто ви та звідки прибули, деякі факти залишилися для мене таємницею.

— Так, я з Еллеону, — відповіла я. — Проте ця країна сильно зміниться через роки. Деякі місця я навіть не впізнаю.

— Країна підлаштовується під правителя. Коли я займу трон, ці місця виглядатимуть інакше, — сказав Арадій. — Цікаво, а хто править у вашому часі…

Я не могла йому сказати правду: він ніколи не стане королем, а потім народиться сестра, яка стане правителькою. Виявляється, я зовсім не знала своєї родини. Арадій, однак, виявився веселим і простим у спілкуванні. Він розповідав різні історії, смішні й дивні, від яких я інколи сміялася, але іноді відчувала холодок тривоги: чи можна йому довіряти?

Ми прямували лісовою стежкою, що вела до високих скель, які здіймалися над океаном. Кожен крок супроводжувався шелестом листя і дивними звуками, що нагадували шепіт. Я відчувала, як магія Еллеону наче пульсує у всьому навколо, піднімаючись від землі і вітру до самого неба.

— Відчуваєш це? — запитав Грегорі, притискаючи мою руку. — Щось змінилося. Тут… щось інше.

— Так, — відповіла я, вдивляючись у зелену тьму лісу. — Це магія. Сама печера, схоже, реагує на нас.

Коли ми підійшли до місця, де раніше стояла магічна стіна, Арадій зупинився. Він був досить спокійним, що мене здивувало. Я весь час спостерігала вибуховий характер родичів. Хоча так він був схожий на мого двоюрідного брата.

— Мелісса, зараз починається саме той момент, про який я тобі розповідав, - сказав дядько. – Тобі доведеться увійти всередину печери. І пам’ятай: три пророцтва, одне запитання.

Я кивнула, відчуваючи хвилювання і страх, які ніби закрутилися в клубок у грудях. Грегорі обережно поцілував мене в скроню, і я відчула прилив рішучості. Вхід у печеру зустрів мене густим туманом. Вогники, що світилися крізь серпанок, розтанцювали навколо, утворюючи світлові кола. Я ступила вперед, і повітря наповнилося дивною енергією. Кожен мій крок викликав легке тремтіння в землі, наче сама печера спостерігала за тим, що я роблю.

— Меліссо, — почувся тихий голос ельфа. — Я чекав на тебе.

Переді мною постала фігура у довгому темно-зеленому плащі, очі якого світилися золотавим світлом. Він підняв руку, і я відчула, як повітря наповнилося холодком магії, що обплітала мене невидимими нитками.

— Твоє питання має бути точним, — промовив він. — Час для здогадів немає.

Я кивнула, усвідомлюючи вагу моменту. Ельф закрив очі, і світ навколо став ще більш розмитим. Я відчула, як час наче сповільнився, і кожен звук, кожен подих ставав надзвичайно гучним. В його голосі прозвучала магія:

— Питання, яке ти маєш задати, повинно відкрити шлях.

Я глибоко вдихнула, намагаючись спокійно сформулювати його у своїй голові. Згодом слово з’явилося саме: «Коли відкриється портал?» Світ навколо засвітився яскравим світлом, а я відчула, як енергія магії пробігає через моє тіло, немов електричний струм. Ельф промовив тихо:

— Портал відкриється завтра о дев’ятій вечора. Але запам’ятай: твої рішення вплинуть на те, хто залишиться живим, і хто піде за тобою, - сказав він. – Той, кого ти любиш віддасть себе Місяцю. І ти не зможеш допомогти йому.