Глава 13

Еллеон, за 542 роки до битви проти Натаніеля                                                                                      

Я не могла не впізнати країну, в якій ми опинилися цього разу, адже це Еллеон, моє рідне королівство. Тут навіть самі дерева промовляли до мене, розповідаючи свою історію. Кожен вітерець, що проходив крізь гілки, ніби шепотів мені про минуле, змушуючи серце стискатися від одночасної радості та тривоги. Я навіть знала час, хоча в ельфів усе зовсім було інакше. Цікаво, як нас закинув портал. Я ніби була вдома, але щось у повітрі говорило про небезпеку, і мені хотілося піти звідси якомога швидше.

Я любила свою країну, свій народ та наші особливості, але з цим місцем у мене були не найкращі спогади. Та, враховуючи час, моя мати ще не прийшла до влади. Вона навіть ще не народилася. Зараз править мій дідусь, Наріель. І я сумнівалася, що він нормально сприйме нашу появу.

Мій розум намагався прогнозувати його реакцію, але відчуття тривоги не покидало. Левіана посіла трон саме після його смерті у битві, а я ще навіть не народилася. Зараз же Наріель став королем лише кілька років тому. Я читала, що він був добрим до свого народу, але жорстоким до чужинців, особливо до тих, хто порушував його кордони чи вторгався у його справи.

— І де ми? — Грегорі все ще намагався зрозуміти. — В якій країні ми цього разу і наскільки далеко від нашого часу?

— В Еллеоні, — просто відповіла я, відчуваючи, як серце стиснулося від передчуття небезпеки. — І нам треба терміново вигадати, як вижити тут. Мій дідусь — владний король. У кращому випадку нас просто виженуть, у гіршому — нас заарештують або гірше…

— І що ти пропонуєш? Тікати? — запитав він, стривожено дивлячись на мене. — Хіба це вихід? Я хочу додому, від усього цього втомився.

— Тікати вже пізно, — пролунало поруч.

Я здригнулася. Хто це міг бути? Звичайно, хто ж ще, як не сам король Наріель. Його поява тут особисто — це диво чи катастрофа? Я відчула холодок тривоги, бо хоча він був моїм дідом, я не знала його особисто. Його риси нагадували матір, але він ще не підозрював, що його донька колись змінить Еллеон назавжди. І про це говорити зараз було б нерозумно.

— Король Наріель… — почала я, намагаючись підібрати слова.

— Тут не найкраще місце для розмов, — промовив він, не зводячи з мене погляду. — Слідуйте за мною.

Ми прямували коридорами палацу, які здавалися знайомими й водночас чужими. Кожен крок відлунював у кам’яних стінах, нагадуючи мені про дитячі спогади, коли я пробиралася сюди за мамою. Високі аркові стелі, розписи на стінах, що розповідали про великі перемоги та трагедії Еллеону — усе це одночасно захоплювало і лякало. Король йшов спокійно, наче знав, що ми прийдемо, а це додавало мені тривоги й одночасно надії. Він не демонстрував жодної агресії, що могло означати лише одне — він у курсі нашого прибуття.

Ми увійшли до таємного кабінету правителя. Я пам’ятала це місце ще з дитинства: тут зберігалося багато документів та магічних артефактів. Цього разу кабінет виглядав по-іншому: старі книги стояли на полицях, на столі лежали свитки, а на підлозі були розкидані карти й креслення. Атмосфера була майже магічною, наче сама кімната дихала історією та таємницями минулого. Ми присіли на два крісла, а король Наріель не відводив від мене погляду.

— Я чекав на ваш прихід, — сказав він спокійно, але з легкою усмішкою. — Мій дядько Малкольм багато розповідав про вас. Дехто вважав його слова фантазією чи магічним вигадуванням, але я вірив. І він мав рацію. Якщо не помиляюся, Мелісса?

Я кивнула, відчуваючи, як серце калатає від змішаних емоцій — страху, тривоги та невимовної радості. Значить дідусь все ж спокійно поставився до нашої появи. І можна було видихнути.

— І ти моя родичка. А це Грегорі, — додав король, киваючи на нього.

Для мене було дивним, що він так спокійно нас прийняв. Але що нам робити далі — питання залишалося відкритим. З одного боку, я могла б залишитися тут, адже це моє рідне королівство. Але потрібно думати про Грегорі, який ризикував заради мене. Ми мусили діяти разом, обираючи шлях, який не зашкодить ні нам, ні майбутньому.

— Ви знаєте, коли відкриється портал? — запитала я. — Нам потрібно якнайшвидше повернутися в наш час.

— Ні, — відповів він. — Але є ельф, який може це передбачити. Дістатися до нього непросто, але він допоможе вам. Я не можу піти з вами — у мене є справи, але поруч буде хтось, хто забезпечить вашу безпеку.

У цей момент у двері постукав молодий хлопець зі світлим волоссям і яскравими очима. Його риси обличчя здавалися знайомими, хоча я точно знала, що він не з родини де ЛаФельт.

— Мелісса, Грегорі, познайомтеся. Це Арадій, мій син, — промовив король Наріель. — Він покаже вам кімнату для відпочинку, а потім допоможе дістатися до ельфа, який знає про портал.

— Доброго дня, — посміхнувся хлопець. Його погляд був відкритим і дружнім, але всередині мене щось тривожно стислося.

Син? Наскільки я знала, у мого діда було лише двоє дітей — моя мати та дядько. То хто ж цей Арадій? Чому про нього ніколи не говорили? Можливо, він колись чимось розлютив мою матір, або трапилося щось ще гірше, що вона вирішила стерти його з історії.

Моє серце стискалося від сумніву та здивування. Арадій не просто був незнайомцем — він був частиною родини, яку мені ніколи не показували. Я намагалася вловити кожен його рух, кожен вираз обличчя, бо навіть найменша деталь могла дати підказку про його минуле. Його голос, спокійний і мелодійний, відразу заспокоїв мене трохи, але відчуття тривоги залишалося.

Він повів нас по знайомих коридорах до гостьової кімнати у Східному крилі. На відпочинок у нас було лише три години. Принесли обід, але я так і не могла оговтатися від шоку: минуле, родина, невідомі таємниці — все змішалося у голові.

Сидячи за столом, я намагалася зібрати думки. Арадій приємно усміхався, допомагаючи нам з речами, але я відчувала внутрішню боротьбу: чи можна довіряти йому? Чи він приховує щось, що може ускладнити нашу місію? Питань ставало дедалі більше. Я зрозуміла, що моя роль тепер не лише захищати Грегорі та повертати нас додому, а й розплутати клубок таємниць, що оповиває мою родину.